Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
завжди?

— Але ж, Роберте, — дорікнув мені Гольт. — Веллер — наш продюсер! Саме його студія знімає наш фільм. Хіба ж ви цього не знали?»

— Ні. Звідки?

— Ви — щаслива людина. Я зараз же скажу йому, що ви тут. Він точно захоче з вами поспілкуватися!

— Я тут із Сильверсом. І з іншою метою.

— Можу собі уявити. Я вже бачив ту розряджену мавпу. Чому ви не прийшли на вечерю? Подавали фаршированого індика. Делікатес. Таке їдять тільки наприкінці осені. Приблизно те ж саме, що й різдвяна гуска в Європі.

— У мого шефа не було часу прийти на вечерю.

— Вашого шефа на вечерю не запросили. Якби Веллер знав, що й ви прийдете, обов’язково би вас запросив. Він знає, хто ви. Я розповів йому.

Якусь мить я насолоджувався думкою, що саме завдяки мені Силь-верса запросили до Веллера і гадав, як він вибріхуватиметься, щоб все одно показати свою перевагу наді мною. Потім я забув про нього і роздивлявся гостей. Я зразу зауважив тут багато молодих і вродливих людей. А крім того, ще з півдюжини кінозірок, яких я знав з пригодницьких фільмів і вестернів.

— Знаю, що ви хочете запитати, — мовив Гольт. — Чому вони не на війні? Деякі — за станом здоров’я: вони отримали травми, граючи у футбол або в теніс, інші — під час роботи; а третім здається, що вони тут незамінні. Але багато хто таки пішов на війну, часто такі, що від них цього ніхто не сподівався. Ви ж саме це хотіли запитати, правда?

— Ні. Я хотів запитати, чи ми часом не на зустрічі полковників, їх тут просто сила-силенна!

Гольт розсміявся.

— Це наші голлівудські полковники. Ніхто з них ніколи не служив, але всі відразу стали майорами, підполковниками, віце-адміралами, капітанами та полковниками. Аж ген той капітан ніколи не запливав далі, ніж до Санта-Моніки, а той адмірал посідає прекрасне м’яке крісло у Вашингтоні. Ті полковники — то насправді кінопро-дюсери, режисери та агенти і всі вони зручно прилаштувалися у військовому підрозділі «фільм». Нижче майора тут нема нікого.

— Ви теж майор?

— У мене вроджена вада серця, а я знімаю антифашистські фільмі. Смішно, правда?

— Зовсім ні. Таке відбувається у всьому світі. Припускаю, навіть у Німеччині. Воїнів ніде не видно. Усюди розгулюють тільки ті, які й гадки не мають, що таке війна. Так звані «герої» тилу та захисники власної дупи. Я не про вас, Гольте. Як тут багато красивих людей! Мабуть, саме таке і має бути справжнє свято.

Він розсміявся:

— Ви ж у Голлівуді. Де ж іще мали б жити вродливі люди? Там, де кожен може продати власну зовнішність за найвищою ціною. Звісно, за винятком наших режисерів і продюсерів. А ось і наш швф Веллер!

До насщідійшов низькорослий чоловік у формі полковника. Усе його обличчя вкривали радісні мімічні зморшки і вигляд він мав геть не військовий. Почувши, що я працюю на Гольта, відразу відвів мене вбік. У Сильверса аж очі на лоба полізли — він самотою сидів на кріслі, звідки міг добре бачити полотно Ґоґена, яким поки що ніхто не цікавився. Картина Ґоґена висявала над роялем, наче пляма південного сонця, і я побоювався, що навколо нього скоро скупчиться типовий хор співаків.

Я ледве вирвався від усіх тих людей. Раптом став тим, хим ніколи не хотів бути, — таким собі світським левом, який вийшов із царства пітьми. Веллер з гордою усмішкою представив мене як чоловіка, який сидів у концтаборі, і моєю персоною відразу зацікавилося кілька кінозірок та багато дівчат зі шкірою, яка нагадувала спілий персик. Я почувався не у своїй тарілці, спітнів і кидав на Гольта розгнівані погляди, хоча, зрештою, він тут був ні до чого. Через деякий час ме* не врятував Танненбаум. Він цілий вечір шастав навколо мене, наче кішка навколо тарілки з гуляшем, і використав першу-ліпшу нагоду, щоб випити зі мною віскі, оскільки хотів довірити мені якусь таємницю.

— Двійнята прийшли, — прошепотів він мень

Я знав, що він вибив для них дві маленькі ролі у Гольтовому фільмі.

— Слава Богу! — вигукнув я. — Відтепер ви уповні забезпечені вашими вигаданими стражданнями.

Він похитав головою.

— Навпаки, повний успіх!

— Невже? З обома? Мої вітання.

— Це неможливо. Вони ж католички. Тільки з однією.

— Браво! Ніколи б не подумав. З вашою ніжною та складною натурою!

— Я теж навіть і не сподівався! — зізнався щасливий Танненбаум. — Це все через фільм.

— Розумію. Бо ви домовилися про їхні ролі.

— Ні, річ не в тому. Я вже двічі знаходив для них ролі. Двійнят-кам майже завжди можна підшукати другорядні ролі у фільмі. Але раніше усе було безрезультатно. А тепер!

— Ще раз вітало вас.

— Я граю группенфюрера. Як ви, напевно, знаєте, я послідовник методу Станіславського, тому мушу повністю ввійти у роль, щоб добре її зіграти. Якщо я граю вбивцю, то маю почуватися, як справжній убивця. Ну, а якщо группенфюрера…

— Розумію. Але ж двійнята не ходять поодинці. У цьому їхня сила.

Він усміхнувся:

— Для Танненбаума — так, це складно, але не для группенфюрера! Я ще був в уніформі, коли вони приїхали у мій будиночок. І я ще там накричав на них так, що в них ледь вуха не повідпадали, тоді одну, зовсім залякану, я відправив у костюмерну міряти костюми, а іншу притримав, замкнув двері і, як справжній группенфюрер, накинувся на неї. І ви тільки подумайте: замість того щоб роздряпати мені обличчя, вона лежала тихо, як мишка. Така сила уніформи. Ніколи б не подумав. А ви?

Я згадав про мій перший візит на студію.

— Я теж це вже знаю, — сказав я. — Але що станеться, якщо ви будете не в уніформі, а у вашому прекрасному спортивному піджаку?

— Вже пробував, — сказав Танненбаум. — Аура залишається. Мабуть, тому, що це вже раз відбулося. Хай там як: аура залишається.

Я схилив голову перед группенфюрером у синьому костюмі.

— Маленьке відшкодування за велике нещастя, — промовив я. — Кажуть, навіть після останнього жахливого виверження Везу-вію, люди смажили яйця на гарячому попелі.

— Таке життя, — сказав Танненбаум. — Мене непокоїть лиш одне: не знаю, чи мені попалася сама та з двійняток, яка треба.

— Тобто? їх ж неможливо розрізнити.

— У ліжку можна. Везель пояснив мені, що одна з них, як вулкан. А моя — геть спокійна.

— Можливо, річ у вашій аурі.

Танненбаум засяяв:

— Можливо. А я про це й не подумав. Але що тут удієш?

— Зачекайте до наступного фільму. Можливо, там ви гратимете пірата чи шейха.

— Шейха, — сказав Танненбаум. — Шейха з гаремом. За

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: