Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Ні.
Вона вивчала мене, як леді Макбет в юності.
— Через вашу кохану? Але ж є так багато жінок. Особливо тут. Та й, зрештою, всі жінки схожі одна на одну.
— Та ви що, Кармен! — вигукнув я. — Це ж маячня!
— Маячнею це вважають лише чоловіки.
Я глянув на неї. Вона трохи змінилася.
— Усі чоловіки теж схожі один на одного? — запитав я. — Не думаю, що всі жінки так вважають.
— Чоловіки — різні. Наприклад, Кан. Він — як чума.
— Що?
— Як чума, — повторила Кармен, усміхнено і спокійно. — Спершу хоче, щоб я поїхала до Голлівуда, а тепер, щоб я повернулася. Але я нікуди не поїду. Тут тепло. А в Нью-Йорку лежить сніг.
— Це єдина причина?
— Хіба цього недостатньо?
— Благослови вас Боже, Кармен. А може, все-таки поїдете зі мною?
Вона похитала головою.
— Через Кана я можу збожеволіти. А я проста дівчина, Роберте. Від його балачок у мене голова болить.
— Він не завжди тільки говорив, Кармен. Він із тих, кого називають героєм.
— На таке не проживеш. Герої повинні вмирати. А коли вони виживають, то перетворюються гіа страшенних зануд.
— Що? Хто вам таке сказав?
— А чому хтось мав мені це казати? Ви теж вважаєте мене безмозкою дурепою? Правда? Так, як і Кан?
— Ні, зовсім ні! Та й Кан не вважає вас дурною. Він обожнює вас.
— Він мене обожнює так сильно, що в мене аж голова тріщить. Це ще нудніше. Чому ніхто з вас більше не поводиться природно?
— Що?
— Природно, як решта людей. Наприклад, як моя господиня. Ви все відразу ускладнюєте.
Офіціант приніс «Macedoine des fruits».
886
— Так само як ось це, — сказала Кармен. — І що за помпезна назва! «Фрукти по-македонському»! А насправді — просто порізані фрукти з кількома краплями лікеру.
Я відвіз Кармен назад до її будиночка, курей та рудоволосої зразкової господині.
— У вас уже навіть машина є, — промовило трагічне обличчя Дузе. — Очевидно, справи у вас геть непогані, Роберте.
— Кан зараз теж має машину, — збрехав я. — Навіть крашу, ніж у мене. Танненбаум розповідав мені — шевроле.
— Шевроле і мігрень до нього, — відповіла Кармен, повернувшись до мене своїм прекрасним задком. — А як там ваша кохана, Роберте? — кинула вона мене через плече.
— Не знаю. Останнім часом я нічого про неї не чув.
— Ви хоч листуєтеся час від часу?
— У нас обох від писання спазм правої руки; і ми обоє не вміємо друкувати на машинці.
Кармен розсміялася.
— То он як воно буває? Чого очі не бачать, того й серцю не жаль. Так значно розумніше.
— Рідко випадає чути такі мудрі слова. Переказати що-небудь Канові?
Вона замислилася:
— Нащо?
Кілька курок, пурхаючи і кудкудакаючи, вибігли із саду. Кармен відразу пожвавішала.
— Заради Бога, мої білі штани! Щойно випрасувані! — Вона ледве відігнала тварин. — Киш, Патріку! Геть, Еміліє! Ну ось, уже пляма!
— Добре, коли знаєш причину своїх нещасть на ім’я, правда? — запитав я. — Тоді все значно простіше.
Я пішов до свого «форда», але раптом зупинився. І що то я бовкнув? На секунду мені здалося, наче хтось вколов мене в спину. Я напівобернувся.
— Усе не так погано, — почув я голос Кармен із саду. — Її можна буде змити!
«Так, — подумав я. — Але чи можна змити все?»
Я попрощався зі Скоттом.
— До мого рисунка сангіною я хотів би придбати ще один, — сказав він. — Люблю лежати на дивані й роздивлятися парні предмети. Хтозна, коли ви ще раз приїдете! У вас є ще одна така картина?
— Є рисунок вугіллям, а не сангіною. Дуже красива; іде один Ренуар.
— Добре. Тоді у мене буде дві роботи Ренуара. І хто б у таке коли-небудь повірив?
Я витягнув рисунок із валізи і вручив йому.
— Яз радістю віддаю його вам, Скотте.
— Чому? Я ж геть на цьому не розуміюся.
— У вас є повага до мистецтва, а цё набагато краще. Нехай вам щастить, Скотте! Мені здається, я знаю вас уже багато років!
Я тепер часто відучував ці приступи спонтанної душевної близькості, які переборювали мою європейську стриманість. Уже за кілька годин люди називали тут один одного на ім’я — на честь поверхової, але сердечної дружби. В Америці дружба була найпростіша і найлегша річ, а в Європі — найповільніша і найважча. Один континент — молодий, інший — старий. Можливо, саме тому. «Треба жити завжди так, наче прощаєшся навіки», — думав я.
Танненбаум отримав іще одну невелику роль. Він був задоволений життям і хотів купити мій «форд». Я пояснив, що маю повернути його студії.
— Кого ви граєте в наступному фільмі?
— Англійського кока на кораблі, в який влучає торпеда з німецького підводного човна.
— Він тоне? — спитав я з надією.
— Ні. Це комічний персонаж. Його рятують і він готує їжу для екіпажу німецького підводного човна.
— Він їх отруює?
— Ні. Готує для них різдвяний пудинг із родзинками. Усі братаються у відкритому морі і співають англійських і німецьких народних пісень. Крім того, вони виявляють, що в старого німецького та англійського національного гімну однакова мелодія — «Heil dir im Siegerkranz» і «God save the King». Вони усвідомлюють це під маленькою різдвяною ялинкою, прикрашеною електричним лампочками, і вирішують після закінчення війни ніколи більше не воювати одне з одним. Бо в них занадто багато спільного.
— Я бачу ваше майбутнє у найчорніших тонах. Але, мабуть, ви все ж таки не пропадете.
Я сів у поїзд із неграми-провідниками, з широкими зручними ліжками з губчастої гуми, та з вбудованими індивідуальними туалетами. Танненбаум та одна з двійнят махали мені з перону. Вперше за багато років я роздав усі свої борги, мав гроші в кишені, на три місяці продовжений дозвіл на перебування та перспективу триденної подорожі через усю Америку — біля великого вікна, за п’ятдесят кроків від вагона-ресторану.
28
— Роберт! — вигукнув Меліков. — А я вже думав, ти залишишся у Голлівуді!
— Здається, всі так думали.
Меліков кивнув. Він був дуже блідий.
— Ти занедужав? — запитав я.
— Чому? — Він розсміявся. — Правильно, ти ж допіру з Каліфорнії. Тепер тобі здаватиметься, що всі ньюйорківці щойно вийшли з лікарні.-Чому ти повернувся?
— Я — мазохіст.
— Наташа теж не думала, що ти повернешся.
— А що вона думала?
— Що тебе затягне кіноіндустрія.
Я більше не розпитував. Зустріли мене не надто радісно. Старий вестибюль здався мені ще запорошеніший та убогіший, ніж раніше. Раптом я сам перестав розуміти, чому я повернувся. Брудні вулиці, дощ.
— Треба купити пальто, — зауважив я.
— Ти знову хочеш тут жити?'— запитав Меліков.
— Так.