Українська література » Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

Читаємо онлайн Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
методом Станіславського.

Ніч була тиха, коли я повернувся у «Сади Аллаха». Ще не було аж так пізно, але, здавалося, всі давно сплять. Я сів на край басейну, і раптом мене охопив безпідставний сум — так, наче темна хмара заволокла сонце. Я тихо сидів і чекав, поки до мене прийдуть привиди, тіні з минулого, вони б мені розповіли, звідки взялася ця депресія, хоч я зрозумів відразу: вона не така, як досі. Вона ані пригнічувала мене, ані мучила. Я вже знав страх смерті і що він відрізняється від решти страхів, хоч і далеко не найстрашніший із них. Мій дивовижний настрій нагадував саме страх смерті, хоч і був набагато спокійніший. Він узагалі був найспокійніший і найбезболісніший з усього, що я коли-небудь пережив, — смертельна туга, світла і прозора, за якою ховалася повна невпевненість у завтрашньому дні. Я збагнув, що слова пророка про Бога, який являється не підчас бурі, а в тиші, можна притягнути і до смерті — тоді наступає безвольне, тихе згасання, без імені і без страху. Я сидів там дуже довго, аж поки відчув, як до мене непомітно повертається життя, наче шум припливу, що зростає після беззвучного відпливу. Врешті-решт підвівся, пішов до своєї кімнати і витягнувся на ліжку. Я слухав тихий шелест пальмового віття, і мені здавалося, що ця година — цілковита протилежність до моїх снів, своєрідний метафізичний баланс у моєму житті — я знав, що він — тимчасовий і не здатний породити надії, але він дарував дивовижну втіху. Тому я не здивувався, коли побачив комаху з прозорими крильцями біля моєї лампи.

27

Через два тижні Сильвере вернувся до Нью-Йорка. Це було луже дивно: здавалося, він ідеально вписується у це суспільство, але картин продав значно менше, ніж у Нью-Йорку. Ніхто не вважав їх символом статусу; навіть гроші тут не мали абсолютної влади. Було природнім мати їх, так само, як і славу — одне було невідривно пов’язано з іншим. Тут люди ставали відомими, а тому й багатими — на відміну від Нью-Йорка, де мільйонерів знають лише свої і їм треба зробити щось луже особливе, щоб здобути визнання широких мас. І Сильвере зі своїми трюками, особливо з його улюбленим — буцімто він не хоче нічого продавати, а сам колекціонує картини — привертав до себе увагу акул, які теж хотіли стати відомими колекціонерами, а тому й сприймали його трюки, як щиру правлу.

Сильверсу коштувало великих зусиль навіть продати Веллеру одну лише картину Ґоґена, та й то, скрегочучи зубами, йому довелося попросити мене про допомогу. Для Веллера я був значно важливіший за Сильверса. Веллер потребував мене для фільму, а Сильвер-са — ні. З реликою образою в серці Сильвере поїхав до Нью-Йорка: його марнославство перемогло жадобу наживи.

— Залишайтеся тут, як своєрідний плацдарм для розвитку моєї фірми, — оголосив він мені. — Ви краще пасуєте до цих розряджених варварів.

Він хотів усі комісійні від потенційних продажів картин списати до моєї зарплати. Я відмовився, бо спокійно міг жити за гонорар, який Веллер платив мені як консультанту. Тільки удень від’їзду Сильвере поступився. Я отримав невелику процентну ставку від продажу картин, зате він удвічі урізав мою зарплатню.

— Я ставлюся до вас, як до сина, — фиркав він. — У будь-якому іншому місці вам би довелося заплатити за все те, чого ви в мене навчилися! Ви здобуваєте у мене знання, як у справжньому університеті торгівлі та бізнесу! А все, що ви хочете, — це грошей, грошей, грошей! Що за покоління!

Щоранку я приходив до Гольта у студію. Моя робота була досить проста. Усе, що сценарист і далі наряджав у квітчасте вбрання з гангстерських і ковбойських фільмів, я мав перетворити на примітивну бюрократію «машини вбивства» двадцятого століття — тверезо, без тіні бравади, шизофренії чи деформованої фантазії. На «машину вбивства», яку запустили звичайні обивателі з «чистим» сумлінням. Гольтовий аргумент завжди був незмінний: «Нам ніхто не повірить. Це психологічно необгрунтовано!»

У ньому жило давнє романтичне уявлення про вбивць і катів, яке він намагався реалізувати заради правдоподібності сюжету. Це уявлення полягало в тому, що жахливі вчинки мають поєднуватися з так само жахливим зовнішнім виглядом. Він уже навіть готовий був визнати, що негативні персонажі не конче мають бути гидотними, але їхня потворна душа мала б хоч час від часу пробиватися назовні — інакше постаті втрачають психологічну достовірність. Він був стріляний горобець у кіноіндустрії і йому подобалися будь-які контрасти: готовий був визнати неймовірну любов коменданта концтабору до тварин, особливо до біленьких ангорських кроликів, яких він ніколи не дозволив би зарізати, — але винятково задля ще яскравішого контрасту: його злодіянь надлюдьми. Він вважав це реалістичним і злився, колй я називав такий прийом романтичним. Я ніяк не міг донести до його свідомості справжній жах — звичайних обивателів, які з почуття обов’язку і з «чистим» сумлінням виконували свою криваву роботу так старанно, наче пиляли дрова чи виготовляли дитячі іграшки. Тут він бунтував: це здавалося йому недостатньо привабливим і не відповідало тому, чого він навчився у своїх п’ятнадцяти фільмах жахів та трилерах. Він не міг повірити, що саме звичайні люди старанно вбивали євреїв, так само, як колись вони доскіпливо вели бухгалтерію; і так само, як згодом, коли вже все буде позаду, вони знову стануть санітарами, рестораторами чи міністерськими службовцями, і ніхто не матиме й тіні каяття, не усвідомить власних злочинів — вони знову старатимуться бути хорошими працівниками і викреслять зі свого життя усе заподіяне чи спишуть власні злочини на чарівні категорії «обов’язок» і «наказ». Це були перші автомати автоматичного століття, які, щойно виникнувши, відразу відкинули всі закони психології, досі тісно переплетені з моральними законами. Там вбивали без вини, без докорів сумління, без почуття відповідальності, а вбивців уважали найкращими громадянами, які отримували додаткові порції шнапсу, найкращі сорти ковбас та почесні хрести, але не тому, що вони — вбивці, а тому що їхня робота напруженіша, ніж у простих солдат. У них залишилася єдина людська риса, яка надавала їхнім обличчям трохи людськості: дони користувалися своїми перевагами без жодного збентеження — ніхто з них не хотів іти на війну, оскільки через постійні бомбардування навіть провінційні містечка не були безпечні, а концтабори гарантували їм повну безпеку з двох причин: по-перше, вони були розташовані на безлюдді, а по-друге, ворог не хотів знищувати ворогів режиму, а тому був змушений милувати і їхніх катів.

Відповідь замученого Гольта завжди залишалася незмінною: «Ніхто нам не

Відгуки про книгу Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: