Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

й навіть це далося мені неймовірно важко! Вона не належала до людей, яким пишуть довгі листи. Вона з тих, із ким спілкуються телефоном чи дають телеграми. Коли її нема поруч, то й нема про що говорити. Я мав до неї почуття, але на відстані бракувало слів. Коли вона поруч, усе було правильно, усе мене бентежило і набувало сенсу: а коли її поруч не було, вона здавалася мені прекрасною, але далекою і недоступною, мов полярне сяйво. Це було найсильніше відчуття, яке вона викликала: відчуття її присутності, яке майже цілком зникало, коли її біля мене не було. Я зрозумів це ще в Нью-Йорку: щойно вона переступала поріг чи я чув її голос, все знову ставало на своє місце. Це було дивно, але діяло на мене заспокійливо.

Розмірковуючи про все це, мені спало на думку зателефонувати їй. Від Нью-Йорка мене відділяла тригодинна різниця у часі. Я замовив розмову і раптом відчув, що аж палаю від нетерпіння.

Вона підняла слухавку. Її голос звучав дуже далеко.

— Наташо, — сказав я, — це я, Роберт.

— Хто?

— Роберт.

— Роберт? Дети? У Нью-Йорку?

— Ні, в Голлівуді.

— У Голлівуді?

— Так, Наташо. Ти забула? Що з тобою?

— Я спала.

— Спала? Так рано?

— Але зараз уже за північ. Ти мене збудив. Щось сталося? Ти приїжджаєш?

•Прокляття, подумав я. Моя вічна помилка. Я завжди забуваю, в який бік рахувати години.

— Спи. Я завтра знову зателефоную.

— Добре. Ти приїжджаєш?

— Ще ні. Я все поясню тобі завтра. Спи.

— Добре.

«Сьогодні в мене поганий день», — подумав я.

Не варто було телефонувати. Як не варто було робити й багато чого іншого. Я був злий сам на себе. І на що я підписався? Що я маю до Гольта? Але що зі мною могло статися? Я ще трохи почекав, а тоді зателефонував Канові. І цього разу вже не помилився. Кан спав чутливо.

Він відповів відразу.

— Роберте? Що сталося? Чому видзвоните?

Ми ще досі не звикли користуватися телефоном, як американці; телефонна розмова на великій відстані відразу означала для нас якусь кризову ситуацію чи нещасний випадок.

— Щось із Кармен? — запитав він.

— Ні. Я її бачив. Схоже, вона хоче залишитися тут.

Кілька секунд він мовчав.

— Можливо, вона ще передумає. Вона ж там не так вже й давно. У неї хтось є?

— Не думаю. Хіба що господиня, в якої вона живе. І мені здається, вона там нікого більше не знає.

Він розсміявся:

— А ви? Коли повертаєтеся?

— Ще не скоро.

Я пояснив йому ситуацію а Гольтом.

— Що ви про це думаєте? — запитав я.

— Працюйте! Сподіваюся, у вас немає докорів сумління? Це було б смішно. Чи у вас раптом прокинулася любов до батьківщини?

— Ні. — Раптом я геть забув, чому зателефонував. — Я думав про ваш лист.

— Найголовніше — це пробитися, — сказав він. — А як ви це зробите, то лише ваша справа. Думаю, зовсім непогано, що ця проблема зачепила вас уже зараз — так би мовити, у загальних ри — сах і у відносній безпеці — колись, пізніше, нам всім доведеться глянути в очі нашому страху, але вже по-справжньому. Це найбільша небезпека, що чекає на нас попереду. Сприймайте цю ситуацію, як тренування. Ви ж завжди можете відмовитися, якщо вам обридне. Тут це ще можливо, а там, пізніше, ви вже не матимете вибору. Розглядайте це як перший етап загартування, якщо хочете. Ви згодні?

— Це саме те, що я хотів почути.

— Добре. — Він розсміявся. — Не дайте Голлівудові збити вас із пантелику, Роберте. У Нью-Йорку ви б мене про таке не спитали. Вам усе і так було б ясно. А Голлівуд нав’язує дурнуваті етичні стандарти, бо й сам цілком корумпований. Не ведіться на таке. Навіть у Нью-Йорку важко по-діловому й раціонально підходити до життя. Ви вже бачили це на прикладі Ґрефенгайма. Його самогубство безглузде й непотрібне, вияв слабкості. Він і так ніколи більше не зміг би жити з дружиною.

— А як Бетті?

— Бетті бореться. Вона хоче пережити війну. Жоден лікар не зміг би виписати їй нічого кращого. А ви тепер стали мільйонером, що можете вести розмови через весь континент?

— Ще ні.

Я ще трохи посидів у моїй кімнаті. Двері були відчинені і я бачив шматок ночі, край освітленого басейну і верхню частину пальми, яка самотньо шелестіла від поривів нічного вітру та щось бурмотіла собі під ніс. Я думав про Наташу і Кана, і про його слова: «Найвищий етап нашого циганського існування настане тоді, коли ми врешті зрозуміємо, що насправді нікому непотрібні. Зараз мище чіпляємося за ілюзію, що все зміниться, коли закінчиться війна, наче всі частинки магнітного поля повернуться в одному напрямку. Але насправді, коли прийде час, усі ілюзії просто розіб’ються об жорстоку реальність. І тільки тоді почнуться наші справжні поневіряння».

То була дивовижна ніч. До мене ще й Скотт прийшов, він захотів глянути на намальований сангіною рисунок Ренуара, який я приніс від Сильверса. Що він п’яний, як чіп, видно було тільки з його неймовірної наполегливості.

— Ніколи не думав, що коли-небудь зможу купити собі Ренуара, — зізнався він. — Ще два роки тому я мав замало грошей. А тепер у моїй голові бджолою дзижчить лише одна думка: власна картина Ренуара! Я дуже хочу купити Ш Вже сьогодні вночі!

Я зняв рисунок зі стіни і вручив йому.

— Нате, Скотте.

Він узяв картину, наче дароносицю:

— Він сам її намалював. Власноручно. І тепер вона моя, простого хлопця із Айова-Сіті, з бідного кварталу. За це варто випити. У мене, Роберте. З картиною на стіні. Я її відразу ж повішу.

Його кімната скидалася на поле битви — усюди валялися склянки, пляшки і тарілки, а згори лежали гори недоїдених сендвічів та присохлі шматки шинки, що корчилися та вигиналися у різні боки. Скотт зняв зі стіни фотографію Рудольфа Валентіно в ролі шейха.

— На що тут схожий Ренуар? На рекламу віскі?

— Він уписується сюди' краще, ніж у маєтки більшості мільйонерів. У них він був би тільки рекламою їхнього марнославства.

Я пробув у Скотта цілу годину, слухаючи історію його життя; доти, поки в нього не почали злипатися очі. Він вважав, що в нього було жахливе дитинство: бідував і йому доводилося продавати газети, мити тарілки і терпіти сотні інших принижень. Я слухав його без тіні сарказму і намагався не порівнювати наші життя. Врешті-решт, він уже почав клювати носом, тому виписав мені чек.

— Чи міг я тоді подумати, що колись випишу чек на Ренуара! —