Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
— Вам не шкодить цей клімат? — запитав я.
— До чого тут клімат! Та я просто гину від нудьги! Уявіть собі, — сказав він, — з нудьги запрошую дівчину, з якою познайомився біля басейну — вродлива пустопорожня дев’ятнадцятирічна білявка, хоч з віком тут треба дуже пильнувати: курчатка запевняють, що вже повнолітні, а піддверима вже чатує їхня матуся, щоб видерти через шан1 таж якнайбільше грошей — отож, запрошую я її повечеряти і вона погоджується. Ми замовляємо шампанське, креветки під соусом «Та-узендайленд», біфштекси — стіл сервірують тут, нагорі, наїдки просто божественні. У мене піднімається настрій, я забуваю про своє безутішне життя, ми йдемо у спальню, і що стається?
— Вона кричить із вікна, що її ґвалтують. Поліція, поліція! Правильно?
Сильвере кілька секунд здивовано це обмірковував.
— І таке буває?
— Мій сусід Скотт пояснив мені, що це один із найпростіших способів шантажу.
— Оце так! Ні, не те. На жаль. Усе було значно гірше.
— Вона точно вимагала з вас грошей. А таке завжди пригнічує людей, які звикли, щоб їх любили заради них самих, — сказав я глузливо. — Сто доларів.
— Гірше.
— Тисячу. І це вже справжня ницість!
Сильвере похитав головою. Вона дійсно вимагала в мене дещо, але не це. Він підвівся зі світло-блакитного дивана і, вишкірившись і випнувши вперед підборіддя, запищав високим дитячим голосом: «І що ж ти мені подаруєш, якщо я залізу в твоє ліжечко…», а потім, наче ядерний вибух: «Daddy!»
Я захоплено спостерігав за його виставою, а оскільки він ще й вишкірювався, все мало дуже артистичний вигляд.
— Daddy! — повторив я. — Так у нас в Європі називають татусів. Важкий удар, якщо тобі за п’ятдесят. Але тут це нічого не означає. Тут тридцятирічних ніжно називають «Daddy!», так само, як і древніх дев’яностолітніх бабусь «Darling» або «Girl». Америка — молода країна, і вона обожнює молодість.
Сильвере слухав мене, як людина з простреленим животом, яка вмирає зі спраги. Потім похитав головою:
— На жаль, усе було інакше. Я вліпив би собі кілька ляпасів, що не зміг втримати язика за зубами, але чи може торговець хоч колись змовчати? Я був такий збентежений, що перепитав у неї, про що саме йдеться. Розумієтеся був готовий заплатити їй, і цілком пристойно, ви ж знаєте, яке в мене добре серце, але я розгубився через оте «Daddy». Воно пролунало для мене, як «дідусь». А вона подумала, що я не хочу їй платити, і деренчливим ляльковим голосом заявила, що якщо вона йде бай-бай — саме так вона і сказала — з аж таким старим чоловіком, то, звісно ж, мусить на цьому щось заробити. У «Баллоке Віл шир» вона бачила пальто зі справжньої верблюжої вовни, і було б…
У Сильверса відмовив голос.
— І що ви зробили? — спитав я зацікавлено.
— Те, що й годиться зробити джентльменові за такої ситуації! Заплатив і викинув геть!
— Повну ціну?
— Те, що було під рукою.
— Це справді прикро, я вас розумію.
— Ви зовсім мене не розумієте, — роздратовано вигукнув Сильвере. — Це шок психологічний, а не фінансовий. Шок, бо якась нікчемна шльондра назвала мене старим збоченцем. Але як вам таке зрозуміти? Ви — один із найбайдужіших людей, яких я коли-небудь бачив.
— Ваша правда. Крім того, є речі, які можуть зрозуміти лише однолітки, наприклад, різниця у віці. І що більше старієш, то дужче зауважуєш цю різницю. Вісімдесятирічні вважають сімдесятивосьми-річних жовторотиками та бешкетниками. Дивовижний феномен!
— Дивовижний феномен! І це все, що ви можете сказати?
— Атож, — відповів я обережно. — Ви ж не думаєте, що я всерйоз сприйму всі ці дурниці, містере Сильвере.
Він уже збирався був вибухнути, аж раптом у його комерсантських очах зажевріла іскра надії, наче професор Макс Фрідлендер підтвердив автентичність сумнівної картини Пітера де Гоха, яка належала Сильверсу.
— Крім того, це навіть смішно, коли йдеться про таку людину, як ви, — продовжував я.
Він замислився:
— А що, які наступного разу зі мною знову таке станеться? Природнім наслідком таких притичин стане імпотенція. Вже навіть зараз здалося, що наче відро крижаної води вилили… — Він затнувся.
— …на вашу голову, — допоміг я.
— На мою чоловічу гідність, — закінчив він знічено. — І що робити з цим страхом, який тепер засів у мені?
— Щодо цього побутує дві думки, — сказав я за кілька секунд. — Перша: напитися і, мов гусар, безперервно скакати далі — але тут є один недолік: коли людина вип’є, часто стає імпотентом аж поки не мине похмілля, отже, тут подвійна загроза. Друга: використати давню добру тактику гонщиків після аварій — відразу пересісти на інший автомобіль і продовжувати їхати, щоб уникнути шоку.
— Але я вже зазнав шоку!
— Містере Сильвере, ви це просто вигадали. Ваша фантазія тільки трохи побавилася з думкою про можливий шок, оце й усе.
З його рота мало не зірвалися слова вдячності:
— Ви так справді думаєте?
— Я цілком упевнений.
Йому вочевидь відлягло від серця.
— Дивно, — мовив перегодя, — як усе раптово втрачає сенс — успіх, становище, гроші — тільки тому, що одне дурнувате слівце злітає з вуст