Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Я здивовано глянув на нього: не пригадував, щоб ішлося про переважне право, але в Гольтових очах зауважив жадобу наживи — він теж хотів прокрутити вигідну оборудку, бо швидко втямив* що і до чого.
— Привілеєве право? — перепитав Сильвере. — Ви справді його надали?
Я теж метикував швидко. Про таке ми точно не балакали. Очевидно, Гольт шахраював. Я лише сподівався, що він не пам’ятає ціну, яку ми вчора обговорювали.
— Так, сказав я. — Привілеєве право на купівлю обох картин. До сьогоднішнього вечора.
— За скільки?
— Шість тисяч доларів.
— За одне полотно? — запитав Сильвере.
— За обидва, — швидко відповів Гольт.
— Справді? — різко спитав Сильвере.
Я опустив голову. Названа ціна на дві тисячі доларів перевищувала суму, яку Сильвере встановив за обидві картини.
— Все правильно, — відповів я.
— Містере Росс, ви погубите увесь мій бізнес, — несподівано м’яко мовив Сильвере.
— Ми дуже багато випили, — виправдовувався я. — Я не звик стільки пити.
Гольт розсміявся.
— Одного разу я так напився, що програв у нарди дванадцять тисяч доларів, — розказав він. — То був для мене добрий урок.
Після слів «дванадцять тисяч доларів» Сильверсові очі заблискотіли майже так само, як раніше Гольтові.
— Хай для вас це теж стане уроком, Россе, — сказав він. — Ви — вчений, а не бізнесмен. Ваша царина — музеї!
Я здригнувся.
— Можливо, — відповів, глянувши у вікно.
Уже вечоріло, і в синіх далеких сутінках метушилися білі постаті останніх гравців у теніс. У басейні ніхто не плавав, зате за маленькими круглими столиками сиділо багато людей, попиваючи холодні напої, а з бару долинала приглушена музика. І раптом у мені прокинулася просто-таки руйнівна туга — за Наташею, за моїм дитинством, за давно забутими юнацькими мріями і за моїм втраченим життям, — аж здалося, що я більше не витримаю. У відчаї я збагнув, що ніколи більше не звільнюся від минулого і що мені доведеться й далі руйнувати похмурі залишки власного життя за похмурими законами безглуздості. Відчував, що порятунку не має, і все, на що я можу сподіватися, — ця оаза мертвого штилю, що розкинулася перед моїм зором, мить спокою у світі, який, немов котився у прірву. Я хотів, хай навіть і з болем у серці, але насолодитися цією оазою, відчути її усіма органами чуття, вона була мені маленьким подарунком, оскільки за законами жорстокої іронії вона перестане для мене існувати, коли світ зітхне з полегшенням і готуватиметься святкувати перемогу миру та спокою. Тоді й почнеться мій власний самотній похід на моїх ворогів, який доведе мене до загибелі, але від якого я не можу відмовитися.
— Отже, ми домовилися, містере Гольте, — сказав Сильвере, недбало засунувши у кишеню другий чек. — Дозвольте ще раз вас привітати! Ви заклали добрий початок для вишуканої колекції картин. Чотири картини двох великих художників! Принагідно покажу вам іще кілька пастелей Пікассо. Але зараз не маю часу. Мене запросили на вечерю. Вже поширилася інформація про мій приїзд. А якщо нам не вдасться зустрітися тут, відкладемо нашу зустріч до Нью-Йорка.
Я подумки аплодував йому. Я знав, Сильверса ніхто нікуди не запрошував. Але я також знав і хід думок Гольта: він очікував, що Сильвере зараз спробує нав’язати йому ще дорожчу картину. Проте Сильвере розгадав Гольтові припущення, а тому використав інший трюк. І це знову ж таки переконало Гольта, що він уклав вигідну угоду. За Сильверсовим висловом, він тепер «дозрів».
— Не падайте духом, Роберте, — утішав мене Джо. — Я заберу картини завтра ввечері.
— Добре, Джо.
25
Через тиждень до мене прийшов Танненбаум.
— Роберте, ми перевірили. консультанта, якого запросили працювати в нашому фільмі. На нього покладатися не можна. Він щось знає, але Гольт йому більше не довіряє. Тепер він не довіряє і сценаристу, бо той ніколи не був у Німеччині. Якщо коротко, ми добряче вляпалися. І все — через вас! — озлоблено нарікав Танненбаум. — Саме ви заварили цю кашу! Ви зі своїм зауваженням про кашкет того шарфюрера. Без вас Гольт ніколи нічого б не запідозрив!
— Добре. Забудьте, що я сказав.
— Це неможливо! Нашого консультанта вже витурили.
— Найміть іншого!
— Саме тому я і прийшов! Мене прислав Гольт. Він хоче з вами поговорити.
— Дурниці. Я не консультант із антифашистських фільмів.
— Навпаки! Хто ж, як не ви? Кого тут іще знайдеш, хто так добре знає концтабори?
Я підняв голову. І що це означає?
— Не більше, ніж знає кожен. Кожен у Нью-Йорку. Тобто кожен у наших колах. Якщо вже геть точно, то всі ваші знайомі.
— І?
— Роберте, Гольту необхідна допомога. Він хоче, щоб ви стали його консультантом.
Я розсміявся.
— Танненбауме, ви просто з глузду з’їхали.
— Він пристойно платить. Крім того, знімає антифашистський фільм. Ви теж мали б таким цікавитися.
Я зрозумів, що хоч трохи достукаюся до Танненбаума, якщо розповім йому про моє життя. Але не відчував ані найменшого бажання це робити. Він і так нічого б не второпав. Його думки відрізнялися від моїх. Він чекав на мир, щоб тихо і спокійно жити в Америці чи в Німеччині, а я чекав на мир, щоб помститися.
— Не хочу мати нічого спільного з фільмами про нацистів, — відрубав я. — Як на мене, ці люди не варті того, щоб про них писали сценарії. їх треба тільки вбивати. А тепер дайте мені спокій. Ви вже бачили Кармен?
— Кармен? Ви про Канову дівчину?
— Так, саме про неї.
— Яке мені діло до Кармен? Я думаю про наш фільм! Може, ви хоча б раз зустрінетеся з Гольтом?
— Ні, — відрізав я.
Увечері я отримав лист від Кана.
«Дорогий Роберте, — писав він. — Почну з неприємного — помер Ґрефенгайм. Він випив завелику дозу снодійного. Через якогось швейцарця дізнався, що його дружина загинула в Берліні. Підчас нападу американської авіації. Це його зламало. А те, що бомби скинули саме американці, він сприйняв не як неминучу випадковість, а як убивчу іронію долі. Він тихо й скромно пішов з життя. Напевно, ви пригадуєте нашу останню розмову про добровільну смерть. На думку Ґрефенгайма, жодна тварина не здатна на самогубство, бо ніколи не впадає у такий безмежний відчай, як людина. Він також вважав, що добровільна смерть — це один із найбільших подарункіЬ долі, бо так можна позбутися пекла, цього християнського знаряддя тортур. І він так і вчинив. Тут нема що додати. Для нього вже все закінчилося. А ми ще живі, у нас іще все попереду, і не має значення, чи ми назвемо це старінням, смертю чи самогубством.