Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Зараз тут ототожнили словосполуки «Друга світова» і «Дикий Захід». У мене складалося враження, що статисти фільмів про війну не скидали уніформ навіть увечері. Реальність та ілюзія переплелися так щільно, що утворили нову субстанцію, — так мідь, сплавляючись із цинком, стає латунню, а бідні сприймають її за золото.
Байдуже, що в Голлівуді багато видатних музикантів, поетів і філософів, — адже тут так само багато сектантів, утопістів та шахраїв. Він приймав усіх, і хто вчасно не рятувався втечею, той втрачав свою ідентичність, — свідомо чи мимоволі. Тут очеревлювалася і набувала сенсу банальна фраза: людина продає душу дияволові. Але на латунь Голлівуд завжди перетворював тільки мідь і цинк, тому не було за чим голосити.
Ми сиділи на піщаному пляжі в Санта-Моніці. Тихий океан котив біля наших ніг свої сіро-зелені хвилі. Неподалік верещали діти. А позаду, в дерев’яній будці, варили омарів. Актори-початківці самозакохано проходили повз нас, надіючись, що їх побачить якийсь шукач талантів чи помічник режисера. У ресторанах усі офіціантки теж чекали на свій великий шанс, а тим часом накладали на обличчя тонни макіяжу та вдягали вузькі штани чи короткі сукенки. Над усім нависало очікування — наче в ігровій залі, кожен мріяв зірвати джек-пот — отримати роль у фільмі.
— Танненбаум? — обережно запитав я, дивлячись на створіння у великому картатому піджаку, яке стояло проти сонця і застило мені горизонт.
— Власною персоною, — гордо відповів виконавець нацистських ролей. — Ви живете у «Садах Аллаха»? Так же ж?
— Звідки ви знаєте?
— Це батьківщина усіх акторів-емігрантів.
— Чорт забирай! А я мріяв нарешті від них усіх утекти. Ви теж там живете?
— Поселився сьогодні по обіді.
— Сьогодні по обіді! Отже, дві години тому. І вже прогулюєтеся берегом Тихого океану — без краватки, з пурпуровою шовковою хустинкою навколо шиї, зі свіжопофарбованим у рудий колір волоссям і в жовтому картатому спортивному піджаку! Оце так!
— Треба все встигнути. Бачу, ви тут зі Скоттом.
— Ви знайомі?
— Атож. Я вже двічі був тут. Першого разу грав роль шарфюре-ра, вдруге — штурмшарфюрера.
— Ви стрімко розбудовуєте кар’єру. Тепер ви гратимете роль штурмбаннфюрера?
— Группенфюрера.
— Вже почали знімати?
— Ще ні. Починаємо наступного тижня. Зараз триває примірка костюмів.
«Примірка костюмів», — подумки повторив я.
Те, про що я не наважувався навіть подумати і намагався прогнати зі своїх снів, тут уже перетворилося на звичайну гру. Я невідривно дивився на Танненбаума, аж мені раптом немов гора впала з пліч. Споглядав ворохобню сріблясто-сірого океану, шумовиння хвиль зі ртуті і свинцю, що тіснилися до самісінького обрію, і цього кумедного чоловіка переді мною, для якого світова катастрофа вилилася у примірку костюмів, грим та лібрето, і мені здалося, наче наді мною розірвався густий шар хмар. «Можливо, — подумав я, — можливо, таке справді станеться, і я перестану сприймати всерйоз усе пережите! Навіть якщо це все й не перетвориться для мене, як для Танненбаума, на маскарад чи роль у фільмі, але вже бодай не висітиме наді мною, як велетенський глетчер, що будь-якої миті може поховати в огромі криги!
— Танненбауме, коли ви звідти виїхали? — запитав я.
— У тридцять четвертому.
Я хотів був його розпитувати далі, але вчасно схаменувся. Мені хотілося знати, чи він там теж когось втратив — родичів, яким не вдалося вибратися чи яких відразу вбили, — напевно, все саме так і було, але про таке не випадало запитувати. Та й почути я хотів це лише для того, щоб зрозуміти, як він зумів усе подолати, і тепер, не рвучи душі, зображає вбивць своїх рідних. Але про таке можна було й не питати. Той факт, що він грав ці ролі, свідчив сам за себе.
— Танненбауме, було приємно з вами зустрітися, — сказав я.
Він недовірливо покосився на мене.
— Ми з вами не в таких стосунках, щоб обмінюватися компліментами.
— Але я це сказав щиро.
Сильверс розгорнув широкомасштабну таємничу діяльність, яка не давала жодних результатів. Через кілька днів він відмовився від неї і вирішив іти в пряму атаку. Він обдзвонював продюсерів і режисерів, з якими коли-небудь познайомився через інших клієнтів, і запрошував їх подивитися на його картини. Але сталася звична історія: люди, які в Нью-Йорку мало не зі сльозами на очах благали його завітати, коли він буде у Лос-Анджелесі, раптом не могли його пригадати і коли Сильвере запрошував їх подивитися картини, вони не мали часу.
— Хай би дідько забрав тих варварів, — бурчав він через тиждень після нашого приїзду. — Якщо нічого не зміниться, доведеться вертатися до Нью-Йорка. Які люди живуть у «Садах Аллаха»?
— Це не ваші клієнти, — відповів я. — У найкращому разі вони здатні купити хіба що маленький рисунок або літографію.
— На безлюдді і Хома — чоловік. У нас з собою два маленькі малюнки Деґа та два малюнки вугіллям Пікассо. Візьміть картини, повісьте їх у своїй кімнаті і влаштуйте вечірку з коктейлями.
— За власні гроші чи за рахунок накладних витрат?
— Ясно, що моїм коштом. Вам тільки про гроші і йдеться!
— Якщо в кишенях гуляє вітер, доводиться думати головою.
Сильвере махнув рукою. Йому було не до жартів.
— Спробуймо там. Можливо, впіймаємо бодай маленьку рибку, якщо не вдається упіймати щуки.
Я запросив Скотта, Танненбаума і кількох їхніх знайомих. «Сади Аллаха» славилися коктейльними вечірками. Скотт казав, що деколи вони затягувалися аж до ранку. Його я запросив, щоб перестрахуватися та й, ніде правди діти, поглузувати над Сильверсом. Спершу він неприємно здивувався, а потім і взагалі гонорово відмовився. Такі вечірки годилися тільки для людей із низьким соціальним статусом, а тому були образливі для ньЬго.
Вечірка почалася обнадійливо, прийшло на десятеро людей більше, ніж я запросив, о десятій вечора приєдналося ще принаймні двадцятеро. Запаси алкоголю закінчилися, і ми перекочували в інший будиночок. Сивий чоловік із червоним обличчям, якого всі називали Едді, замовив бутербродів, котлет і гори сосисок. Об одинадцятій я вже називав на ім’я з дюжину незнайомих мені людей, хоча, якщо подумати, це сталося досить таки пізно. Здебільшого на вечірках це відбувається значно раніше. Опівночі кілька людей упали в басейн, решту штовхнули туди. Це вважалося вишуканим жартом. У басейні, підсвіченому зелено-синіми лампочками, в нижній білизні плавали дівчата. Дуже юні та вродливі і зовсім невинні на вигляд. Незважаючи на неймовірний гамір, вечірку оточувала дивовижна аура цнотливості. У той час, коли в Європі вже давно всі спали, мої гості обступили піаніно і співали сентиментальних піснень.
Поступово я втратив контроль над ситуацією. Світ навколо мене закрутився і я не опирався. Тверезіти не хотілося. Я ненавидів