Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Святослав?! – засміявся проедр. – Переможений князь.

– Проедре, – почав тоді Іоанн. – Я бачив на своєму віку багато ворогів, багатьох їх переміг. І завжди, коли перемагав ворога, не боявся його. А зараз я боюсь. Так, проедре, я боюсь. Ось, – він показав у темряві на обриси Доростола, – Русь, але хто вона, звідки це? Ось я говорив з князем Святославом – і не зрозумів його, я не знаю, хто він. І навіть тоді, коли вони підуть звідси, я буду їх боятись. Русь – це страшна хмара, що висить над імперією, Святослав – це язичник, це Перун, що йде проти Христа. А що ми без Христа? Ніщо!

– Це правда, імператоре, – згодився проедр Василь. – Русь – страшна для нас земля, це так. Або Візантія, або Русь; Перун або Христос – і це так. На небі є один бог, на землі може бути тільки одна імперія, а в імперії може бути тільки один василевс. Це так, так сказав і Христос: «Одно стадо, і один пастир». Але чому ти думаєш, імператоре, що Христос мусить воювати з Перуном тільки мечем?

– А чим же з ним можна ще воювати? Вином? Так Перун знає, яке вино йому можна пити, а яке ні…

– Якщо він не захотів випити келиха з цикутою[208], треба зробити келих з його черепа.

– Проедре! Я згоден заплатити сто, двісті, триста кентинаріїв. Та коли б за його смерть мені треба було віддати половину імперії, я б і цього не пошкодував. Чуєш, проедре?!

– Ти дуже щедрий, імператоре, і забув про те, що в нашій скарбниці порожньо. Ста кентинаріїв для цього буде досить.

– Що ж ти зробиш?

– Я пошлю, імператоре, василіка до тих самих пацинаків, дам їм золота сто кентинаріїв. Покійний Калокір писав мені з-під Адріанополя, що він говорив про це з каганом Курею. Якщо князь Святослав поїде суходолом – вони його зустрінуть у полі, якщо морем – на Дніпрі.

– Проедре! Дозволяю тобі дати пацинакам стільки золота, скільки вони вимагатимуть. Тільки поспішай, проедре!

– Я зроблю все, що треба, – засміявся проедр. – Де нічого не вдіє стріла, там все може зробити золото. Поки імперія має золото, вона ще міцна. Але від Дунаю повзе туман, іди до намету, час спати…

І над Дунаєм, і над усім світом ішла ніч. Спокійно тепер заснув імператор Візантії, спав його стан. Тільки в Доростолі не спали. Там, за стінами фортеці і на березі Дунаю, горіли вогні, відблиск яких блукав на хмарах. Звідти долітали голоси – руси готувались у дорогу.

Не спав також і проедр Василь. Він сидів на лавці біля намету, дивився на небо, Доростол, вогні над Дунаєм, щось уперто думав, і коли б хтось побачив у цю годину його обличчя, то помітив би, як посмішку на ньому змінює вираз люті, а після цього знову з’являється посмішка.

Проедр Василь у цю ніч думав про те, коли ж дасть смертельну отруту ще одному імператору Візантії – Іоанну. А далі? Що робити далі?

Проедр Василь хотів бодай один день побути імператором Візантії. Може б, він того дня повернув душу в своє тіло? Тільки чому слабіє тіло в проедра Василя, може, пізно повертати душу в це тіло?

Князь Святослав поспішав. У Доростолі та й скрізь на пониззі Дунаю стояла ще добра година, все навкруг зеленіло й цвіло. Але з півночі, із-за гір, часом віяли свіжі вітри, високо в небі пливли білі прозорі хмаринки – надходила осінь.

Кілька днів, працюючи й уночі, спускали вої на воду лодії. Лагодили днища, що розсохлись на гарячому сонці, ставили щогли й ув’язували реї, латали й шили вітрила, клали на лодії всіляке потрібне в далекій дорозі рухло, а тоді прийняли з грецьких кумварій[209] дань – по дві медимни[210] жита на кожного воїна.

Усі ці дні на Дунаї, в Доростолі й на полі за ним було тихо. Візантійський табір стояв на місці, навкруг нього вдень і вночі ходили вігли, на грецьких кораблях гребці не сушили весел. Тут був ще й імператор, – яскравий прапор його маяв ще над головним наметом серед табору.

Князь Святослав велів – бо вже знав цього підступного й зрадливого ворога – стерегтись, тримати сторожу в полі, на стінах, біля лодій.

У князя Святослава боліло серце не тільки за своїми воями. Він думав і про болгар, що так хоробро, не шкодуючи ні крові, ні життя, боролись поряд із руськими воями. Вої Русі повертаються до рідної землі – до Києва. Що ж робитимуть на своїй поневоленій землі без них болгарські смерди й парики?!

Тому князь велів, доки руські вої стояли ще в Доростолі, виходити з города пішо, виїжджати на конях, плисти на лодіях тим болгарам, яким не було місця в Доростолі