Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
class="book">Але в стані на Білих берегах були інші вороги, і вривались вони туди не через вали.

Першим ворогом були хвороби. Ідучи до Києва, князь Святослав велів взяти з собою всіх поранених. Деякі з них померли в дорозі, і їх опустили на дно моря, деякі довго й тяжко хворіли й помирали один за одним на Білих берегах.

Хворіли й здорові вої. Морові хвороби прокочувались над станом. Вої тяжко страждали від застуди, шлункових хвороб та ще невідомої хвороби, від якої тіло вкривалось струпом…

Найбільше ж мучив людей голод. Князь Святослав не помилився – херсоніти напевне знали, що руси сидять на Білих берегах, але в полі не з’являлись. Коли ж самі руси з важким трудом добрались до Херсонеса, щоб купити коней і волів, то з них справді брали півгривні за одну кінську голову…

І зараз там, у пісках над Дніпром, тліють кості воїв князя Святослава. Багато їх тоді прийшло сюди – мало залишилось. Ті ж, що залишилися, ждали весни, але не знали, чи діждуться.

Серед ночі з моря Руського заблукав вітер. Він війнув над Дніпром – і там задзвеніла крига, пролетів над кучугурами й косами – і там встали вихори з піску й снігу, вперся в далекі ліси – і застогнали, зарипіли старі, похилені до землі дерева. Але люди, що зимували на Білих берегах, не злякались. Почувши серед ночі тужний стогін вітру, вони вилазили з печер, хиж, настилів над лодіями і підставляли засмаглі, обморожені обличчя назустріч теплим хвилям.

«Теплий вітер, – раділи вони, – розжене сніги, порве мости на Дніпрі, понесе лодії додому, в Київ… Вій, вітре, дужче повівай з теплого краю!»

Вітер ніби чув їхні благання – линув і линув з моря, шугав кілька днів підряд, дужчав, вихрив, зламав нарешті кригу на Дніпрі, заходився її трощити, вивертав на кручу, гнав мимо Білих островів…

У цей же час, як не шумів між пісків вітер, як не скреготала крига на Дніпрі, але вої почули, як високо-високо вгорі, у голубому небі між хмарами, народились і полетіли до землі чарівні звуки. Там з далеких полуденних земель на північ летіли гуси й журавлі.

Це був тільки початок весни. Ще кілька днів після того шумів і гримів Дніпро, крига насувала на кригу, перла в береги, лізла на кручі. Вітер заходив з півночі, дихав холодом, іноді з неба зривався й сніжок – зривався й танув.

Проте вої знали, що настав час весни, рвалися до рідних осель, не могли далі сидіти тут, на Білих берегах над морем. І тільки на Дніпрі то тут, то там між сірою кригою зачорніла каламутна вода, вони заходились спускати лодії, ладнали в кочетах весла, оглядали вітрила…


Ранньої весни 972 року лодії князя Святослава почали одриватись від Білих берегів над Руським морем і попливли вгору, до Києва.

Князь Святослав і воєводи зважили на те, що десь над Дніпром можна потрапити в засідку. Печеніги, звичайно, вже поспішають до Дніпра, щоб зустрічати повесні гостей з півночі й моря. Вирішили розбити лодії на три частини: перша пробиватиме шлях Дніпром, друга везтиме скарби й по потребі прийде на поміч першій, третя прикриватиме рать. Князь Святослав поїхав з першою частиною. Як і завжди, він хотів бути й тепер на чолі своїх воїв…

Це був дуже важкий шлях. Якби віяла низовка, вої поставили б вітрила, і лодії летіли б до рідних берегів. Але вітер не тільки не допомагав воям, а дув і дув тепер з півночі, гнав супротивну хвилю. Вої виходили на берег, брали бечови, пробували тягти лодії. Шлях їм перетинали затоки, плавні, та й небезпечно було тягти лодії понад берегом – тут за кожним кущем міг причаїтись печеніг. Доводилось гнати лодії на веслах – проти швидкої течії, високої хвилі. Люди ж були такі стомлені й виснажені після важкої зими!

Через те й вийшло, що руські вої рушили від Білих берегів ранньої весни, але їхали повільніше, ніж ішла весна, і побачили вдалині острів Григорія тоді, коли все навкруг зеленіло, буяло, цвіло.

Передні лодії, на яких їхав і князь Святослав, зупинились біля острова, коли сонце почало схилятись до заходу. Князь Святослав велів сховати лодії у березі між кущами й попід скелями, а сторожі велів піти й оглянути острів, бо печеніги могли там ховатись у густих гаях і ярах. Сторожі повернулись тоді, коли сонце стало зовсім низько на заході. На острові, розповідали вони, нікого немає, не видно кінського й людського сліду…

Тільки тоді князь Святослав дозволив воям вийти на берег. Робити це можна було вже безпечніше – над Дніпром снувались присмерки. Коли б на лівому березі десь і сидів печеніг, він нічого не побачив би на острові.

Вийшов на острів і князь Святослав. Він добре пам’ятав цей затишний куточок на ріжку острова. Тут, недалеко від того місця, де зупинились лодії, на великій галявині під скелями, так само стояв і бринів молодим листом віковий дуб, перед яким складали жертви всі, що щасливо минали пороги, і ті, що з великим страхом до них вирушали. Князь Святослав з воями своїми клали тут жертву, коли йшли на брань. Хотів він принести жертву й тепер – щасливо закінчилась їхня путь від Білих берегів, нехай боги бережуть воїв і в порогах!

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: