Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
А далі імператор Візантії схилився ближче до князя Святослава, сказав таємниче, пошепки:
– У тебе півсвіту, півсвіту є в мене. Чому ж сваримось ми, княже Святославе?
– Про що ти говориш, імператоре? – не зрозумів його Святослав.
– Ти і я – ми два богатирі, – так само тихо вів далі Цимісхій, – і я хочу, щоб ми діяли як богатирі. Слухай, княже! Давай поділимось! До Дунаю все буде моє, за Дунаєм – твоє. Я сидітиму в Константинополі, ти – в Києві.
Князь Святослав подивився на імператора ромеїв, потім обернувся, поглянув за човен… Там текла голуба вода, плавали дрібні рибки, на дні лежали обтерті хвилею камінці. І раптом князь Святослав опустив руку в воду, дістав звідти один камінець.
Імператор Іоанн здригнувся. Для чого взяв київський князь камінець? Він не знав, що робитиме князь, напружено стежив за кожним його рухом…
А князь Святослав все тримав камінець на долоні в себе, дивився, як з нього в Дунай падають великі сріблясті краплі.
– Бачиш, який чудовий камінь?! – промовив князь Святослав. – А скажи мені лишень, імператоре, чий оце буде камінь?
Імператор не міг второпати, до чого веде київський князь.
– Камінь?! – засміявся він. – Як чий? Коли камінь у твоїй руці, він твій.
– А тепер? – засміявся князь Святослав і кинув камінь далеко від човна. Камінець зробив дугу, врізався в плесо і зник, а по воді пішли кола.
Імператор мовчав.
– Чий це камінець зараз? – ще раз запитав князь Святослав.
– Ти мене запитуєш про дивні речі, – похмуро відповів Цимісхій. – Тепер камінець нічий… Але до чого це?
– Бачиш, імператоре, – сказав Святослав. – Камінець – і то ось він – мій, а от вже і не мій. А ти хочеш покласти межу світу, хочеш поділити його на дві половини. Оце, кажеш, моє, а оце – твоє. А хіба ти чи я можем його поділити? Ти сказав, що є Візантія і є Русь, що це дуже великі землі. Але це ще не вся земля. От сидимо ми з тобою тут, на Дунаї, але ж це земля болгарська. І вона не одна. Є франки, англи – у цей бік, а там – за Руссю – монголи, хини… Хіба ж, імператоре, це камінці, які кинув хоч сюди, хоч туди? Ти хочеш підкорити півсвіту, далі захочеш підкорити й світ. Ні, імператоре, підкорити всього світу нікому не вдасться.
– Ти мене не зрозумів, – промовив Іоанн Цимісхій. – Візантія не хоче підкорювати увесь світ. Я хотів тільки домовитись, де моє, а де твоє.
– Наші ж посли нібито все й поділили… Візантії – своє, Русі своє, Болгарія буде межи нами…
Імператор Іоанн дивився на Дунай.
– Так, – махнув він рукою, – посли наші домовились нібито про все, але я дещо хотів сказати до цього…
Він замовк на хвилинку й подивився на Святослава…
– Від себе я хотів додати, – повів Цимісхій, – що захоплений тим, як ти боровся зі мною… Ти, княже, добрий полководець.
– Мені приємно чути це від такого досвідченого й хитрого полководця, як ти, – відповів на це Святослав. – Але ж з тобою не я боровся, а Русь…
– Боролась Русь, а ти її князь. І я хотів би на знак того, що поважаю тебе… і Русь, назвати тебе кесарем, василевсом Русі, дати вам світло істиної віри – християнство.
– Дякую тобі, імператоре, – одверто сказав Святослав. – Але навіщо нам, Русі, кесарі й василевси? Є в нас київський князь, є князі земель, всякая князья. Правду говорю, імператоре, не треба нам ще більше кесарів, а василевсів і поготів. Що ж до християнства, то в нас на Русі є вже багато християн, мати моя, княгиня Ольга, також була християнкою. От тільки я і ще багато наших людей тримаємось старої віри, яку ви називаєте язичеством… І я не ворогую з християнством, але ще не знаю, імператоре, чия віра краща. У кожного з нас є своє. Приміром, ти кажеш, що добре християнство, я кажу, що хочу жити, як батьки мої й діди, – язичником Русі хочу бути. Не будемо сваритись, імператоре. Усе в світі доходить до свого. Може, колись язичники стануть християнами, може, колись християни зроблять те, чого не зробив би варвар, язичник. Почекаємо, імператоре. Куди й чого нам поспішати, коли між нами любов і мир?
– Але ж ми зустрінемось ще з тобою, княже. Правду кажу – чому б тобі не приїхати до Константинополя?
– Князі київські бували вже не раз у Константинополі, – крізь зуби відповів Святослав. – Мати моя, княгиня Ольга, там також була і багато мені про ваші чудеса розповідала. Дивен суть Константинополь, і я там хочу побувати, буду. Але чому б і тобі, імператоре, не побувати на Русі, у городі нашому Києві?
