Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
— Тому що, як ви самі сказали, я повія.
— Моє життя не має великого інтересу. Я митець, який зумів досягти слави ще молодим, що трапляється нечасто, а надто в живописі, де це буває надзвичайно рідко. Я спроможний сьогодні намалювати яку завгодно картину й узяти за неї будь-які гроші, хоча критики лютують, бо лише вони, бачите, знають, що таке «мистецтво». Я маю славу людини, що знає відповіді на всі запитання, і чим більше я мовчу, тим розумнішим мене вважають.
Він усе розповідав і розповідав про своє життя. Щотижня його запрошують, із якоюсь метою, в найрозмаїтіші місця світу. Він має агента, жінку, яка живе в Барселоні, — вона знає, де це? Так, Марія знає, Барселона — місто в Іспанії. Цей агент займається всіма проблемами, які стосуються грошей, запрошень, виставок, але вона ніколи не примушує його робити те, до чого він не має охоти, тим більше, що за багато років праці вони домоглися певної стабільності на ринку.
— Вам цікаво слухати мою історію? — у його голосі прозвучали нотки невпевненості.
— Я б сказала, що ця історія зовсім не така, як у більшості. Багатьом людям захотілося б побувати у вашій шкурі.
Ральф захотів знати більше про Марію.
— У мені живуть три особи, залежно від того, кому я потрібна. Наївна Дівчина, що дивиться на чоловіка з захватом і вдає, ніби вражена його розповідями про могутність і славу. Фатальна Жінка, що відразу атакує тих, котрі почувають себе не зовсім упевнено, й, зробивши це, домігшись контролю над ситуацією, дає їм більше волі, бо відтепер їм не треба турбуватися ні про що. І, нарешті, Співчутлива Мати, яка дбає про тих, котрі потребують порад, і вислуховує з виглядом людини, яка все розуміє, історії, що влітають їй у одне вухо й вилітають із другого. Про яку з трьох вам хочеться знати?
— Про вас.
Марія розповіла все, бо їй треба було про все розповісти, — вона вперше дістала нагоду зробити це, відтоді як покинула Бразилію. В кінці своєї розповіді вона підсумувала, що, хоча її робота й не була цілком звичайною, нічого з нею не відбулося надто цікавого, окрім тижня, який вона провела в Ріо, та першого місяця у Швейцарії. Дім, робота, робота, дім — і більше нічого.
Коли вона закінчила, вони знову сиділи в барі — цього разу на протилежному кінці міста, біля Дороги на Сантьяго, кожен думаючи про те життя, яке доля приберігає для другого.
— Чого ми ще не сказали одне одному? — запитала вона.
— Ми ще не сказали одне одному «до побачення».
Справді. Цей день був зовсім не схожий на її інші дні. Вона почувала себе стривоженою, напруженою, як людина, що відчинила двері й не знає, як зачинити їх.
— Коли я зможу побачити картину?
Ральф подав їй візитку свого барселонського агента.
— Зателефонуйте їй звідси через півроку, якщо будете ще в Європі. «Обличчя Женеви», люди знамениті й нікому не відомі, буде вперше виставлена в одній берлінській Галереї. Потім вона зробить тур по Європі.
Марія згадала про календар, про дев’яносто днів, які їй лишилися, про те, що будь-які стосунки, будь-який зв’язок може виявитися небезпечним для неї, для її планів.
«Що найважливіше в цьому житті? Жити чи вдавати, що ти живеш? Піти тепер на ризик, переконати себе в тому, що сьогодні ти пережила найліпший день із усіх твоїх днів, прожитих у цьому місті? Подякувати йому за те, що вислухав мене без критики й без коментарів? Чи просто сховатися під обладунок жінки із сильною волею, із незвичайним світлом і піти собі без зайвих слів?»
Поки вони йшли Дорогою на Сантьяго й вона слухала саму себе, слухала, як розповідає про власне життя, Марія почувала себе жінкою щасливою. Мабуть, їй варто цим і задовольнитися — вже це було для неї великим подарунком життя.
— Я вас знайду, — сказав Ральф Гарт.
— Не робіть цього. Незабаром я поїду до Бразилії. Ми вже нічого більше не зможемо дати одне одному.
— Я прийду до вас як клієнт.
— Це було б для мене великим приниженням.
— Я знайду вас, щоб ви мене врятували.
Він уже казав це на самому початку, коли говорив про свою нехіть до сексу. Вона хотіла відповісти, що сама почуває те саме, але стрималася — вона вже й так зайшла надто далеко у своїх негативних оцінках, розумніше буде промовчати.
Яка патетична пригода! Перед нею знову був хлопчик із її дитинства, проте цього разу він просив у неї не олівця, а трохи спілкування. Вона оглянулася у своє минуле і вперше собі простила: не вона була винна, а отой сором’язливий школярик, який обмежився однією спробою. Вони були дітьми, а діти так і поводяться — ні вона, ані хлопчик не вчинили помилки, і ця думка принесла їй велику полегкість, вона почула себе ліпше, вона не зрадила першу нагоду у своєму житті. Усі так роблять, така поведінка невід’ємна від тієї ініціативи, яку виявляє людська істота в пошуках своєї другої частини, так воно й буває.
Але тепер ситуація була іншою. Хоч би якими переконливими були її аргументи (я повертаюся до Бразилії, я працюю в кабаре, ми не маємо часу, щоби взнати одне одного добре, мене не цікавить секс, нічого не хочу знати про кохання, я повинна навчитися управляти фазендами, я зовсім не розуміюся на живописі, ми живемо в різних світах), життя кинуло їй іще один виклик. Вона вже не була дитиною й мусила зробити вибір.
Вона вирішила нічого не відповідати. Потисла художникові руку, за звичаєм цієї країни, й пішла додому. Якщо він чоловік, котрому вона могла сподобатися навіть такою, якою була, то її мовчанка його не злякає.
Уривок із щоденника Марії, написаний у той самий день:
Сьогодні, коли ми йшли понад озером по тій дивній Дорозі на Сантьяго, чоловік, який був зі мною — художник, життя, цілком не схоже на моє, — кинув у воду камінь. У тому місці, де він упав, з'явилися маленькі кола, які ставали більшими й більшими, аж поки добігли до качки, яка там випадково пропливала й не мала жодного
