Одинадцять хвилин - Пауло Коельо

— Ви добре зрозуміли мене, пане Гарт? Від голови до ніг, від ніг до голови я повія, і в цьому моя перевага, моя доблесть!

Він не сказав нічого. І не зворухнувся. Марія відчула, як повертається до неї її впевненість у собі.

— А ви, пане, є художником, який нічого не розуміє у своїх моделях. Можливо, отой хімік, який тут сидів, неуважний, сонний, насправді працює робітником залізниці. Й усі інші люди, намальовані на вашій картині, певно, є не тими, за кого ви їх узяли. Бо інакше ви ніколи не сказали б, що може променитися «незвичайне світло» з жінки, котра, як ви це зрештою й самі зрозуміли, поки її малювали, Є ВСЬОГО-НА-ВСЬОГО ЗВИЧАЙНІСІНЬКОЮ ПО-ВІ-Є-Ю!

Останні слова вона промовила повільно й дуже голосно. Хімік прокинувся від сну, а офіціантка принесла рахунок.

— Мене цікавила не повія, а жінка, якою ви є. — Ральф проігнорував рахунок і відповів, також карбуючи кожне слово, з паузами, але тихим голосом. — З вас промениться сяйво. Це світло свідчить про сильну волю людини, яка приносить у жертву щось дуже важливе в ім’я чогось іншого, для неї ще важливішого. Ідеться про очі, це світло струменить із очей.

Марія почула себе обеззброєною; він не прийняв її провокативного виклику. Їй хотілося вірити, що він хоче лише звабити її, більш нічого. Вона заборонила собі думати, — принаймні на найближчі дев’яносто днів, — що на цій землі можуть існувати цікаві чоловіки.

— Погляньте на цей ганусовий трунок, який стоїть перед вами, — провадив він. — Ви, либонь, бачите лише трунок. Я ж, оскільки повинен глибоко проникнути в те, що малюю, бачу також рослину, з якої його виготовлено, бачу бурі та грози, що їх довелося витримати цій рослині, бачу руку, що зібрала її зернята, бачу, як її перевозять сюди на кораблі з іншого материка, відчуваю її пахощі й бачу її колір перед тим, як її вкинули в спирт, пахощі й колір, які були її невід’ємною часткою. Якби одного дня я намалював цю сцену, я намалював би це все, хоча, побачивши картину, ви подумали б, що перед вами простий келих із ганусівкою.

Так само, коли ви дивилися на вулицю й думали — бо я знаю, що ви думали, — про дорогу на Сантьяго, я намалював ваше дитинство, вашу юність, ваші мрії, які розсипалися ще в минулому, ваші мрії про майбутнє, вашу волю, яка інтригує мене найдужче. Коли ви подивилися на свій портрет…

Настороженість Марії розвіялась, хоча вона знала, як її потім буде важко мобілізувати.

— Я теж туди подивився й побачив це світло… хоча там була тільки жінка, схожа на вас.

Знову запала напружена мовчанка. Марія поглянула на годинника.

— Через кілька хвилин мені треба йти. Чому ви сказали, що секс — справа нудна?

— Вам це має бути відомо краще, аніж мені.

— Я знаю це, бо працюю в цьому й мені щодня доводиться робити одне й те саме. Але ви, молодий чоловік тридцяти років…

— Мені двадцять дев’ять…

— …Привабливий, знаменитий і який ще, мабуть, не втратив інтересу до цих речей, ви не мали потреби йти на вулицю Берна, щоб знайти собі подругу.

— Авжеж, мав потребу. Я лягав до ліжка з кількома вашими колежанками не тому, що мені було важко знайти собі подругу. Моя проблема в мені самому.

Марія відчула напад ревнощів і злякалася. Вона тоді зрозуміла, що їй справді пора вже йти.

— То була моя остання спроба. Потім я це облишив, — сказав Ральф, починаючи збирати свої інструменти, розкидані на підлозі.

— Ви маєте якусь фізичну проблему?

— Ні. Просто втратив інтерес.

Це було неможливо.

— Оплатіть рахунок. Ми прогуляємося. Правду кажучи, я думаю, що багато спізнали це відчуття, але ніхто не признається; приємно погомоніти з людиною, коли вона з тобою цілком щира.

Вони рушили по Дорозі на Сантьяго, яка спочатку підіймалася вгору, потім спускалася вниз, потім виходила до річки, понад річкою добігала до озера, а понад озером виводила в гори, які приводили подорожанина в той далекий куточок Іспанії. Повз них проходили люди, що поверталися з обіду, матері зі своїми немовлятами, туристи, які робили фотографії з прегарного водограю, що сипав бризками посеред озера, мусульманки, накриті чадрою, пробігали підтюпцем хлопці й дівчата, і, здавалося, всі вони вирушили на прощу до того міфічного міста, Сантьяго-де-Компостела, яке, можливо, й не існувало, було тільки легендою, в яку люди повинні були вірити, щоб наповнити змістом своє життя. Тією ж таки дорогою, по якій сунуло стільки народу протягом такого довгого часу, ішли також чоловік із довгим волоссям, що ніс важку сумку з пензлями, фарбами, полотнами, олівцями, та трохи молодша дівчина з повною торбинкою книжок про управління фазендами. Нікому з цих двох не спало на думку запитати себе, чому вони вирушили на цю прощу вдвох, їхня спільна мандрівка здавалася обом найприроднішою річчю у світі, він уже все знав про неї, вона ще нічого не знала про нього.

І тому вона вирішила звернутися до нього з розпитуваннями, тепер вона запитувала про все. Спочатку він відповідав стримано, але вона знала, як домогтися від чоловіка чого завгодно, й зрештою він розповів, що двічі одружувався (рекорд для двадцяти дев’ятьох років!), багато мандрував, був знайомий із королями, славетними акторами, брав участь у незабутніх торжествах. Народився він у Женеві, жив у Мадриді, Амстердамі, Нью-Йорку та в одному місті на півдні Франції, яке називається Тарб і не позначене на жодному з головних туристських маршрутів, але яке він дуже любив за близькість гір та за палкі серця його жителів. Його талант відкрили, коли йому було двадцять років і один багатий торговець творами мистецтва випадково прийшов обідати в японський ресторан у його рідному місті — що був обставлений його картинами. Він заробляв багато грошей, був молодий і міцний здоров’ям, міг робити що завгодно, податися в будь-яке місце, зустрітися з ким йому заманеться, він уже спізнав усі радощі, які може спізнати чоловік, робив лише те, що було йому до вподоби, а тим часом, незважаючи на все це, на славу, гроші, жінок, подорожі, він був людиною нещасливою, яка мала в житті лише одну радість — свою роботу.

— Жінки примушували вас страждати? — запитала вона, відразу зрозумівши, що це запитання ідіотське, мабуть, занесене до підручника, який має назву «Усе, що мають знати жінки для того, щоб завоювати чоловіка».

— Вони