Одинадцять хвилин - Пауло Коельо
Вона розповіла правду, але це могло справити негативний вплив на дівчину, яка перед нею стояла.
— Хай там як, а ліпше прожити життя без несподіванок, — підбила вона висновок. — Мабуть, мій чоловік помер би раніше, якби це було не так.
Марія пішла, сповнена рішучості зібрати якомога більше відомостей про фазенди. Позаяк вечір у неї був вільний, вона вирішила прогулятися трохи і, прийшовши у високу частину міста, побачила невеличку жовту дощечку з написом «Дорога на Сантьяго». Дорога — куди? А що з протилежного боку вулиці був бар, а вона мала звичку розпитувати про все, чого не знала, то вирішила увійти туди й запитати.
— Не маю найменшого уявлення, — відповіла їй офіціантка, яка стояла за прилавком.
То був шикарний заклад, і кава коштувала там утричі дорожче, ніж звичайно. Та оскільки гроші в Марії були й оскільки вона сюди вже прийшла, то замовила каву й вирішила присвятити найближчі години тому, щоб узнати все про управління фазендами. Вона розгорнула книжку з великим ентузіазмом, проте не змогла зосередитися на читанні — книжка була вкрай занудною. Буде набагато цікавіше поговорити на цю тему з одним із своїх клієнтів — вони завжди достеменно знали, як треба розпоряджатися грішми. Вона заплатила за каву, підвелася, подякувала офіціантці, яка її обслуговувала, залишила щедрі чайові (вона виплекала в собі забобонну віру в те, що хто багато дає, той і отримає багато), рушила в напрямку до дверей і, зовсім не усвідомивши важливість тієї хвилини, почула фразу, яка назавжди змінить її плани, її майбутнє, її фазенду, її уявлення про щастя, її душу жінки, її ставлення до чоловіків, її місце у світі:
— Зачекайте хвилинку.
Вона здивовано глянула вбік. Бар, до якого вона увійшла, був закладом респектабельним, це була не «Копакабана», де кожен чоловік має право сказати ці слова, хоча навіть там жінка може відповісти йому: «Я йду звідси і, будь ласка, мене не затримуйте».
Марія наготувалася пустити почуті слова повз вуха, але її цікавість була сильнішою, й вона обернулася на звук голосу. Вона побачила дивну сцену: чоловік років тридцяти (чи їй слід було подумати «молодик років тридцяти» — її світ постарів дуже швидко) з довгим волоссям, стоячи навколішках на підлозі — поруч нього лежали, безладно розкидані, кілька пензлів, — малював якогось пана, що сидів у кріслі, з келихом ганусівки в руці. Вона не помітила їх, коли увійшла.
— Не йдіть звідси. Я вже закінчую цей портрет і хотів би намалювати й вас.
Марія відповіла — і своєю відповіддю зав’язала вузол, якого у всесвіті ще не було.
— А мені не цікаво, щоб ви мене малювали.
— З вас промениться світло. Дозвольте мені принаймні зробити ескіз.
Що таке ескіз? І про яке «світло» йдеться? Вона не перестала бути жінкою марнославною— тільки уявити собі, що вона матиме свій портрет, виконаний майстром, який береться за це цілком серйозно! Вона почала мріяти: а раптом це знаменитий художник? Вона знайде своє безсмертя, увічнена на його полотні! Виставлена в Парижі або в Сальвадорі-де-Багія! Міф!
З другого боку, що робить тут цей чоловік, з усім отим безладом навкруги нього, в такому дорогому барі, де, мабуть, буває багато людей?
Угадавши її думки, офіціантка, яка чекала відвідувачів, сказала стишеним голосом:
— Це художник дуже відомий.
Отже, інтуїція її не підвела. Марія спробувала опанувати себе й зберегти холоднокровність.
— Він приходить сюди вряди-годи й завжди приводить із собою важливого клієнта. Каже, що йому подобається це оточення, що він знаходить тут натхнення. Він малює панно з людьми, які репрезентуватимуть наше місто, — це замовлення префектури.
Марія подивилася на чоловіка, що позував для портрета. І знову молоденька офіціантка вгадала її думки.
— То хімік, який зробив революційне відкриття. Йому дали Нобелівську премію.
— Не йдіть, — повторив художник. — Я закінчу через п’ять хвилин. Замовте що хочете й запишіть на мій рахунок.
Наче загіпнотизована цим наказом, вона сіла за прилавок бару, замовила коктейль із ганусівки (вона не звикла пити міцні трунки, і єдине, що їй спало на думку, — це наслідувати Нобелівського лауреата) і стала дивитись, як художник працює. «Я не репрезентую місто, отже, він зацікавлений у чомусь іншому. Але ж він не на мій смак», — подумала машинально, повторивши те, що завжди собі казала, відколи почала працювати в «Копакабані»; це був якір її спасіння і її небажання потрапити в одну з пасток, які наставляє людині серце.
Після того як вона собі це прояснила, вона подумала, що чому б їй і не зачекати трохи, — можливо, дівчина за прилавком сказала правду, і цей чоловік справді може відкрити їй двері у світ, якого вона не знала, але про який часто думала: зрештою, хіба вона не мріяла стати моделлю?
Вона спостерігала за тим, з якою вправністю та швидкістю він закінчував свою працю, — полотно, на перший погляд, було дуже велике, але воно було майже повністю згорнуте, й вона не могла бачити інших облич, які там були намальовані. А що, як перед нею нова нагода? Цей чоловік (вона вирішила, що це «чоловік», а не «хлопець», бо в цьому випадку вона відчула б себе надто старою для його віку) начебто не належав до типу тих, котрі можуть зробити таку пропозицію тільки для того, щоб перебути з нею ніч. Через п’ять хвилин, як і обіцяв, він закінчив свою роботу, а тим часом Марія зосередила всі свої думки на Бразилії, на своєму блискучому майбутньому та на абсолютній відсутності свого інтересу до того, щоб заводити знайомство з новими людьми, які могли б поставити всі ці плани під загрозу.
— Дякую, тепер ви можете змінити позу, — сказав художник хімікові, який, здавалося, прокинувся від сну.
А тоді обернувся до Марії і сказав без зайвих околясів:
— Проходьте в отой куток і розташовуйтесь, як вам зручно. Світло зараз майже ідеальне.
Так ніби доля все це підготувала наперед, так ніби це була найприродніша річ у світі, так ніби вона все життя знала цього чоловіка або не раз переживала цю хвилину у своїх снах і тепер чітко знала, що їй треба робити в житті реальному, Марія взяла свій келих із ганусівкою, книжки про управління
