Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

із вітальні на веранду і спустився в сад; знову почувся стукіт більярдних куль, який ненадовго вщух, ніби навмисне для того, щоб вона могла почути інші звуки. Вона стріпнулася, пройшла в хол і відчинила двері вітальні. Мати сиділа на канапі між вікнами, заклавши ногу на ногу; голова її лежала на подушці, уста були напіврозтулені, очі напівзаплющені. Вона була напрочуд гарна.

— О! Це ти, Флер! А батько вже хвилюється.

— Де він?

— У своїй галереї. Іди до нього.

— Що ти робитимеш завтра, мамо?

— Завтра? Поїду до Лондона з тітонькою Вініфред.

— Я так і думала. Чи не купиш ти мені простеньку парасольку?

— Якого кольору?

— Зеленого. Гості, сподіваюсь, від'їздять усі?

— Так, усі. Ти залишишся з батьком, щоб він не скучав. Ну, поцілуй мене.

Флер пройшла через усю кімнату, нахилилася, підставила чоло для поцілунку і вийшла, помітивши мимохідь відбиток тіла на подушках у другому кутку канапи. Вона побігла нагору.

Флер аж ніяк не належала до тих старосвітських дочок, котрі вимагають, щоб їхні батьки жили за тими приписами, які вони нав'язують їм самим. Вона прагнула керувати своїм життям, а не життям інших; до того ж у неї вже прокинулося непомильне чуття, яке підказувало, що може дати їй користь. У неспокійній домашній атмосфері її мрія поєднатися з Джоном мала куди більші шанси здійснитись. Проте вона була ображена, як буває ображена квітка повівом вітру. Якщо цей чоловік справді цілував її матір, то це — не жарт, і батько мусить знати. «Demain», «Гаразд»! Мати завтра їде до міста! Флер зайшла в свою спальню і вистромила у вікно голову, щоб охолодити своє розпалене обличчя. Джон уже, мабуть, підходить до станції. Що знає батько про Джона? Можливо, все або майже все!

Вона переодяглася, щоб виглядати так, ніби вона вже давно вдома, і побігла нагору, в галерею.

Сомс і досі вперто стояв перед Альфредом Стівенсом — найулюбленішою своєю картиною. Він не озирнувся, коли відчинилися двері, але Флер зрозуміла, що він чув і що він ображений. Вона тихенько підійшла до нього ззаду, обняла його за шию і, перехиливши голову через його плече, притулилася щокою до його щоки. Такий вступ завжди розчулював його, але цього разу він не подіяв, і дівчина приготувалась до найгіршого.

— Ага,— мовив він кам'яним голосом,— нарешті ти повернулася!

— Це все, що дочка почує від лихого батька?— прошепотіла Флер і знову потерлася щокою об його щоку.

Сомс спробував похитати головою.

— Чому ти змусила мене так непокоїтись, відкладаючи свій приїзд з дня на день?

— Таточку, все це було зовсім невинно.

— Невинно! Багато ти знаєш, що невинно, а що ні.

Флер опустила руки.

— Якщо так, татусю, то, може, ти мені поясниш усе. І цілком відверто.

Вона відійшла і сіла на підвіконня.

Батько відвернувся від картини і втупився в носки своїх черевиків. Він весь наче посірів. «У нього гарні маленькі ноги»,— подумала Флер, помітивши, як він швидко глянув на неї.

— Ти моя єдина розрада,— мовив раптом Сомс,— і ти так поводишся.

У Флер закалатало серце.

— Як, татусю?

Знову Сомс кинув на неї швидкий погляд, який, одначе, був сповнений ніжності.

— Ти знаєш, що я маю на увазі,— сказав він.— Я не хочу мати ніяких стосунків з тією паростю нашої родини.

— Авжеж, тату. Але я не розумію, чому й мені не можна.

Сомс круто повернувся на каблуках.

— Я не буду нічого тобі пояснювати. Ти повинна вірити мені, Флер.

Тон, яким були вимовлені ці слова, вразив Флер, але вона думала про Джона і мовчала, постукуючи підбором по панелі. Несвідомо вона набрала модної пози: ноги сплетені, підборіддя лежить на зігнутій кисті однієї руки, друга рука, притиснута до грудей, підтримує лікоть; всі лінії її тіла були покручені, і все-таки воно зберігало якусь своєрідну грацію.

— Ти знала, чого я хочу,— провадив Сомс,— а проте пробула там зайві чотири дні. І цей хлопчина, наскільки я розумію, проводжав тебе сьогодні.

Флер не відривала очей від його обличчя.

— Я тебе ні про що не запитую,— сказав Сомс,— не втручаюся в твої справи.

Флер встала й вихилилася з вікна, підперши голову руками. Сонце сховалося за лісом, голуби притихли, сидячи на карнизі голубника; більярдні кулі стукали гучніше, і тьмяне світло падало на траву з нижнього вікна: Джек Кардіган увімкнув електрику.

— Ти заспокоїшся,— раптом сказала Флер,— якщо я пообіцяю не бачитися з ним, ну, скажімо, найближчі шість тижнів?

Вона не сподівалася, що його рівний, сухий голос так дивно затремтить:

— Шість тижнів? Шість років, навіть шістдесят років! Ні, Флер, не треба вводити себе в оману, не треба!

Флер стривожено повернулась.

— Що ж це таке, тату?

Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.

— Скажи мені,— мовив він,— правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!

Він засміявся.

Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: «Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?» Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:

— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не