Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

ж таємницею, як фінікійське минуле для міста в долині, де співали півні, де гралися й весело галасували день у день діти. Було прикро, що вона знає про нього все, а він про неї нічого, крім того, що вона любить його і батька і що вона вродлива. Його цілковита недосвідченість — він навіть не побував на війні, чим може похвалитися мало не кожен!— принижували його у власних очах.

Тієї ночі з балкона своєї спальні він дивився на міські дахи — ніби соти з гагату, слонової кості й золота; потім довго лежав і прислухався, як перегукуються сторожі після бою годинника, і в голові у нього народжувались рядки:

Голос лунає вночі, лунає в сонних кварталах Старого іспанського міста під білими спалахами зір. Що каже цей голос, лункий, тужливо-скорботний? Чи це просто сторож вістує нам спокій? Чи просто подорожній шле до місяця свою пісню? Ні, то, щастя згубивши, плаче закохане серце, То воно кличе: «Коли?»

Слово «згубивши» здавалося йому холодним і невиразним, але «втерявши» було ще гірше, а іншого ритмічно схожого слова він не міг підшукати. Коли він закінчив вірш, була третя година, а заснув він лише о четвертій, прочитавши подумки цей вірш не менше як двадцять чотири рази. Наступного дня він його записав і вклав в один із тих листів до Флер, які вважав своїм обов'язком написати, перш ніж зійти до сніданку,— це розковувало його і робило більш товариським.

Опівдні того самого дня, сидячи на терасі готелю, Джон раптом відчув тупий біль у потилиці, дивне відчуття в очах і нудоту. Сонце надто палко обдарувало його своєю ласкою. Наступні три дні він провів у напівтемряві і тупій болісній байдужості до всього, крім льоду на чолі та усмішки матері. А вона не виходила із синової кімнати і дбайливо доглядала його з тихою турботливістю, яка здалася Джонові ангельською. Але бували хвилини, коли йому ставало невимовно жаль себе і дуже хотілося, щоб його бачила Флер. Кілька разів він подумки палко прощався з нею і зі світом, і очі його затуманювалися слізьми. Він навіть придумав передсмертне слово, яке передасть їй через матір, котра до останнього свого дня шкодуватиме, що хотіла їх розлучити,— бідна мама! Проте він швиденько збагнув, що тепер у нього є чудовий привід негайно повернутися додому.

Щовечора о пів на сьому починалася «гасгача» церковних дзвонів: бамкання спадало каскадами, воно здіймалося з міста в долині і знову ринуло вниз різноголоссям передзвону. На четвертий день Джон несподівано сказав:

— Мамо, я хочу до Англії. Надто пекуче тут сонце.

— Гаразд, синку, як тільки ти зможеш вирушити в дорогу.

Джонові одразу покращало — і водночас стало гидкіше на душі.

Пробувши у мандрах п'ять тижнів, вони вирушили додому. В голові у Джона знову проясніло, хоч йому довелося носити крислатого бриля, під якого мати підшила кілька шарів жовтогарячого й зеленого шовку, і він тримався тіньового боку вулиці. Тепер, коли довга потаємна боротьба між ними закінчувалася, Джон дедалі тривожніше запитував себе, чи помітила вона, як він хоче повернутися до того, з чим вона його розлучила. Приречені іспанським провидінням провести добу в Мадріді, вони, певна річ, ще раз відвідали Прадо. Цього разу Джон лише мимохідь зупинився перед фрескою Гойї. Тепер, коли він повертався до Флер, досить було і побіжного погляду. Але перед картиною затрималася мати.

— Обличчя й постать дівчини просто чарівні,— мовила вона.

Джон збентежився. Невже вона здогадалась? Але він зайвий раз впевнився, що мати набагато переважає його самовладанням і проникливістю. Якимсь таємничим способом, недоступним для нього, вона вміла намацати пульс його думок; вона інтуїтивно відчувала, на що він сподівається, чого боїться й чого прагне. І йому було страшенно ніяково, він мучився, почуваючи себе винним, бо, на відміну від більшості своїх ровесників, дослухався до голосу власного сумління. Джон хотів, щоб вона була відверта з ним, він майже сподівався відкритої сутички. Але ні відвертості, ні сутички не було, і вони з матір'ю у впертому мовчанні мандрували на північ. Так він уперше дізнався, наскільки краще за чоловіків уміють жінки вести вичікувальну гру. В Парижі знову довелося затриматися на день. Джон зовсім занепав духом, бо той день розтягся до двох через якусь кравчиню, ніби мати, гарна в будь-якому вбранні, мала потребу чепуритися. Найщасливішою хвилиною за всю подорож була та, коли він ступив на борт пароплава, що відпливав до Англії.

Вже на палубі, стоячи поруч із сином, Айріні сказала:

— Здається, тобі не дуже весело подорожувалося, Джоне. Але ти зробив мені велику ласку.

Джон потиснув їй руку.

— Та ні, все було б чудово, якби не ця хвороба.

Тепер, коли подорож завершувалась, минулі тижні стали приємним спогадом: він і справді відчував ту болісну втіху, яку намагався передати в рядках про голос, що лунає вночі; щось схоже він відчував у дитинстві, коли жадібно слухав Шопена і йому хотілося плакати. Він дивувався, чому не може сказати їй так само просто, як і вона йому: «Ти зробила мені велику ласку». Дивно, що не можна бути таким лагідним і природним! Натомість він сказав:

— Мабуть, нас захитає.

Їх справді захитало, і в Лондон вони приїхали виснажені, промандрувавши шість тижнів і два дні, жодним словом не згадавши про те, чого напевно вони не забували ні на мить.

II. БАТЬКИ Й ДОЧКИ

Залишившись без дружини й сина, яких забрала в нього іспанська авантюра, Джоліон упевнився, що самотність у Робін-Гілі нестерпна. Філософ, коли він має все,