Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Джон відчув себе скривдженим. Як він може поводитися невимушено, коли йому загрожує Італія? Він збирався сповістити її про це обережно, але в нього вихопилося одразу

— Мене хочуть послати на два місяці до Італії. З мамою.

Флер опустила вії, трохи зблідла й прикусила губу.

— Он як!— промовила вона.

Оце і все, але й того було задосить.

Це «он як!» було наче швидкий рух шпаги, відсмикнутої для несподіваного випаду. І випад не забарився.

— Ти повинен їхати!

— Їхати?— перепитав Джон здушеним голосом.

— Авжеж.

— Але — на два місяці? Це жахливо!

— Ні,— сказала Флер,— на півтора. А тим часом ти мене забудеш. Зустрінемося в Національній галереї наступного ж дня після вашого приїзду.

Джон засміявся.

— А якщо ти забудеш мене?— пробурмотів він під гуркіт коліс.

Флер похитала головою.

— Якийсь інший мерзотник...— провадив Джон.

Дівчина притисла його ногу кінчиком свого черевика.

— Ніяких інших мерзотників,— відповіла вона, підіймаючи «Дзеркало леді».

Поїзд зупинився; двоє пасажирів вийшли, а один новий зайшов.

«Я помру,— думав Джон,— якщо ми так і не залишимось наодинці».

Поїзд помчав далі. Флер знову нахилилася вперед.

— Я нізащо не відступлюся,— мовила вона.— А ти?

Джон запально труснув головою.

— Ніколи!—вигукнув він.— Ти писатимеш мені?

— Ні. Але ти можеш писати мені — в мій клуб.

У неї свій клуб — вона просто чудо!

— Ти пробувала випитати щось у Голлі?— прошепотів він.

— Так, але нічого не вивідала. Я не хотіла бути настирливою.

— Що це може бути? — вигукнув Джон.

— Однаково я дізнаюся.

Запала довга мовчанка, яку, нарешті, порушила Флер:

— Зараз Мейденгед. Тримайся, Джоне.

Поїзд зупинився. Пасажир вийшов. Флер опустила штору.

— Мерщій!— вигукнула вона.— Визирай у вікно. Набери якомога лютішого виразу.

Джон роздув ніздрі й насупився. Зроду він так страшно не супився! Якась стара жінка відступила, інша, молода, натиснула на ручку дверей. Ручка повернулася, але двері не відчинилися. Поїзд рушив, і молода жінка кинулася до сусіднього вагона.

— Яке щастя!— вигукнув Джон.— Двері заїло.

— Еге ж,— сказала Флер. — Я їх притримала.

Поїзд набирав швидкості. Джон упав навколішки.

— Стеж за дверима в коридор,— прошепотіла вона,— і швидко!

Їхні уста злилися. І хоч поцілунок тривав усього секунд десять, Джонова душа покинула його тіло й полинула в таку далечінь, що коли він знову сидів навпроти цієї спокійної і стриманої дівчини, його обличчя було біле як крейда. Він почув її зітхання, і цей звук здався йому найдорожчою звісткою — чудесним визнанням, що він дещо для неї важить.

— Шість тижнів не так уже й довго,— сказала вона.— Тобі неважко буде скоротити свою мандрівку до шести тижнів, якщо ти поводитимешся обачно й вдаватимеш, що не думаєш про мене.

На мить Джонові відібрало мову.

— Як ти не розумієш, Джоне! Їх необхідно переконати в цьому. Якщо ми не виправимось до твого повернення, вони перестануть казитися. Шкода лише, що ти їдеш не в Іспанію: у Мадріді на картині Гойї є дівчина, яка, тато каже, схожа на мене. Але вона зовсім не схожа — у нас є її копія.

Для Джона це було наче сонячний промінь у тумані.

— Ми поїдемо в Іспанію,— запевнив він.— Мама не заперечуватиме: вона ще там не була. І мій батько високої думки про Гойю.

— Справді? Адже він художник?

— Він малює тільки акварелі,— щиро признався Джон.

— Коли ми приїдемо в Редінг, ти, Джоне, вийдеш перший і почекаєш мене біля Кевершемського шлюзу. Я відішлю машину додому, і ми підемо стежкою понад річкою.

Сповнений вдячності, Джон схопив її руку, і вони сиділи мовчки, забувши про все на світі, але стежачи краєчком ока за коридором. Поїзд мчав тепер, здавалося, з подвоєною швидкістю, і гуркіт його майже заглушував бурхливе дихання Джона.

— Зараз станція,— попередила Флер.— Прибережна стежка страх яка відкрита. Ще раз! Ой Джоне, не забувай мене!

Джон відповів поцілунком. І незабаром можна було побачити, як розпашілий юнак вискочив із вагона і квапливо пішов платформою, шукаючи в кишені квитка.

Коли врешті Флер наздогнала його на березі за Кевершемським шлюзом, він зусиллям волі відновив до певної міри душевну рівновагу. Якщо вже вони мають розлучитися, він не влаштовуватиме сцен! Вітер із блискотливої річки перегортав листочки верб, і вони сріблилися на сонці, проводжаючи закоханих тихим шелестом.

— Я сказала нашому шоферові, що мене захитало в поїзді,— мовила Флер.— Коли ти виходив, у тебе був досить природний вигляд?

— Не знаю. Що ти називаєш природним?

— Для тебе природно виглядати зосереджено-щасливим. Коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти зовсім не схожий на інших людей.

— Саме так подумав і я про тебе. Я одразу збагнув, що ніколи не покохаю іншої.

Флер засміялася.

— Ми до безглуздя молоді. А юнацькі мрії кохання віджили своє, Джоне. Та й вони страшенно виснажливі. Скільки чудових розваг чекає на тебе в