Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

— Авжеж!— вигукнув він.— Ось велике відкриття, яким ми завдячуємо війні. Ми вважали, що йдемо шляхом поступу, але насправді ми тільки змінюємося.

— На гірше,— посміхнувся мосьє Профон.

— Який ви веселий, Проспере!— прошепотіла Аннет.

— Ходімо грати в теніс!— озвався Джек Кардіган.— Вам треба трохи розвіятись. А ви граєте, містере Монт?

— Так-сяк відбиваю м'яча, сер.

Сомс підвівся, спонукуваний підсвідомою тривогою за майбутнє, яка визначала все його життя.

— Коли приїде Флер...— почув він слова Джека Кардігана.

Так! Чому її досі нема? Через вітальню, хол і веранду він вийшов на алею й спинився, прислухаючись, чи не їде автомобіль. Навколо стояла недільна тиша; пишні кетяги бузку напоювали повітря солодкими пахощами. Білі хмарки линули, мов пір'їни, позолочені сонцем. Йому згадався день, коли народилася Флер і він чекав із мукою, зважуючи в своїх руках її життя й життя її матері. Він урятував її тоді, щоб вона стала квіткою йото життя. А тепер!.. Невже вона неодмінно мусить завдавати йому турботи? Турботи й болю? Не подобається йому все це! Його роздуми перебив своєю вечірньою піснею дрізд — великий птах на тій акації. Останні роки Сомс цікавився птахами в своєму саду; вони з Флер частенько гуляли вдвох і спостерігали їх — очі в неї гострі, як голки, вона знає кожне гніздо. Він побачив її пса, пойнтера, який лежав на осонні посеред доріжки, й покликав його: «Ти що, друже, теж чекаєш її?» Пес повільно підійшов, невдоволено помахуючи хвостом, і Сомс машинально погладив його. Пес, пташка, бузок — все було для нього часткою Флер, не більше Й не менше. «Я надто люблю її!—думав він.— Надто люблю!» Він відчував себе судновласником, що пустив кораблі у плавання незастраховані. Знову незастраховані, як і в ті давні часи, коли він, змучений ревнощами, блукав, мов неприкаяний, у нетрях Лондона, тужачи за тією жінкою — своєю першою дружиною, матір'ю того клятого хлопця. Ага! Ось автомобіль! Але він везе тільки речі, а де ж Флер?

— Міс Флер іде пішки, сер, берегом річки.

Пішки кілька миль? Сомс здивовано втупився в шофера. Шоферове обличчя кривилося в усмішці. Чого він усміхається? Сомс швидко відвернувся, сказавши: «Гаразд, Сімзе!»— і зайшов у будинок. Він знову піднявся нагору до своїх картин. Звідти було видно річку, і він вдивлявся туди, забувши, що дочка може з'явитися там лише через годину. Іде пішки! І шофер чогось усміхається! Той хлопчисько!.. Сомс рвучко відвернувся від вікна. Він не може шпигувати за нею! Якщо вона хоче приховати від нього щось, то й нехай, а він шпигувати не буде. В серці була якась порожнеча, і в роті стало гірко. Тишу порушували тільки вигуки Джека Кардігана, що відбивав м'яча, та сміх молодого Монта. Сомс плекав надію, що вони там попомучать мосьє Профона. А дівчина на «La vendimia» стояла, взявшись у боки, і її мрійливо-сонні очі дивилися повз нього. «Я дбав про тебе, як тільки міг,— думав він,— відтоді, коли ти ще не доросла мені до колін. Адже ти не схочеш... не схочеш завдати мені болю?»

Але дівчина Гойї не відповідала, граючи фарбами, що починали ледь тьмяніти. «В ній не відчувається справжнього життя,— подумав Сомс.— Чому не йде Флер?»

X. ТРІО

Недільне гостювання в Уонсдоні біля підніжжя крейдяних гір продовжилося до дев'яти днів, і нитки між чотирма Форсайтами третього й, можна вважати, четвертого покоління натяглися майже до краю. Ніколи ще Флер не була така fine, Голлі така спостережлива, Вел так захоплений своїми стайнями, Джон такий мовчазний і схвильований. Всі його знання із сільського господарства, здобуті за попередній тиждень, можна було помістити на вістрі ножа й здмухнути одним легеньким подихом. Відчуваючи непереборну огиду до всіляких інтриг і вважаючи, що приховувати своє обожнювання Флер — це «дитячі вигадки», він дратувався й нервувався, однак усе-таки корився їй, відпочиваючи душею в ті нечасті хвилини, коли залишався з нею наодинці. В четвер, коли вони, переодягнувшись до обіду, стояли у вітальні біля вікна, Флер сказала:

— Джоне, в неділю я їду додому поїздом о третій сорок із Педдінгтонського вокзалу; якщо ти хочеш провідати своїх у суботу, то міг би в неділю приїхати, провести мене і повернутися останнім поїздом. Адже тобі однаково треба побувати вдома?

Джон ствердно кивнув головою,

— Що завгодно, аби побути з тобою,— відповів він.— Але навіщо вдавати, ніби...

Флер торкнула мізинцем його долоню.

— У тебе, Джоне, поганий нюх на такі речі. Полиш усе на мене. Між нашими батьками сталося щось серйозне Ми повинні приховувати наші почуття, якщо хочемо бути разом

Двері відчинилися, і вона додала голосно.

— Ти, Джоне, просто телепень.

В душі Джона наче щось перевернулося: йому були огидні хитрощі й фальш, якими доводилось прикривати таке природне, таке могутнє й солодке почуття.

Увечері в п'ятницю, близько одинадцятої години, Джон спакував свої речі і вихилився з вікна, напівзасмучено, напіврадісно замріявшись про Педдінгтонський вокзал, коли раптом почувся тихенький стук у двері, немов нігтем. Він випростався й прислухався. Знову той самий звук. Він відчинив двері. О господи! У кімнату зайшло чарівне видиво.

— Я хотіла показати тобі свій маскарадний костюм,— промовило видиво й стало в позу біля ліжка.

Джон, затамувавши віддих, прихилився до одвірка. На голові у видива був білий серпанок, на голій шиї — мереживна хустина, що спускалася на сукню кольору червоного вина з рясними зборками біля гнучкої талії. Видиво взялося однією рукою в бік, а другу руку підвело під прямим кутом, тримаючи віяло, що торкалося потилиці.

— В руці має бути кошик винограду,— прошепотіло видиво,— але тут його не дістати. Це мій костюм за Гойєю. А поза взята з картини. Тобі подобається?

— Це