Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Він усе ще дивився на картину, коли ніздрі його залоскотав запах сигарного диму й хтось позад нього промовив:

— То як, містере Форсайд, що ви збираєтеся робити з цією невеличкою колекцією?

Знову цей бельгієць, мати якого — наче не досить і фламандської крові — була вірменка! Придушивши роздратування, він спитав:

— Ви розумієтесь на картинах?

— У мене теж є дещо.

— І постімпресіоністи є?

— Та-ак. Вони мені подобаються.

— Якої ви думки про цю річ?— запитав Сомс, показуючи на Гогена.

Мосьє Профон випнув нижню губу і гостру борідку.

— А нічогенька,— відповів він.— Ви хочете її продати?

Сомс стримав раптове бажання сказати: «Ні, власне»,— він не бажав вдаватися з цим чужинцем до звичних хитрощів.

— Так,— мовив він.

— Що ви за неї хочете?

— Те, що сам заплатив.

— Гаразд,— сказав мосьє Профон.— Охоче заберу у вас цю невеличку картину. Постімпресіоністи дуже далекі від життя, але вони цікаві. Я не вельми захоплююся живописом, проте маю дещо, зовсім невеличку колекцію.

— Чим же ви захоплюєтеся?

Мосьє Профон знизав плечима.

— Життя страшенно нагадує бійку мавп за порожній горіх.

— Ви молодий,— сказав Сомс.

Профонові, певно, закортіло узагальнень, але можна було обійтися без нагадувань, що власність втратила свою колишню тривкість.

— Я не бентежуся,— відповів, усміхаючись, мосьє Профон.— Ми народжуємося і вмираємо. Половина людства голодує. Я годую невеличкий гурт дітей на батьківщині моєї матері; але яка з того користь? Однаково, що викинути гроші в річку.

Сомс поглянув на нього й повернувся до свого Гойї. Хто знає, чого хоче цей чужинець.

— На яку суму мені виписати чек?— провадив мосьє Профон.

— П'ятсот,— коротко відказав Сомс.— Але я не силую вас купувати картину, якщо вона вас мало цікавить.

— О, не турбуйтесь,— відповів мосьє Профон.— Я буду щасливий придбати цю річ.

І він виписав чек авторучкою, щедро оздобленою золотом. Сомс занепокоєно стежив за ним. Яким чином цей добродій довідався, що він хоче продати Гогена? Мосьє Профон подав йому чек.

— Англійці ставляться до картин дуже дивно,— зауважив він.— Так само і французи, та й мої співвітчизники теж. Дуже дивно.

— Не розумію вас,— холодно сказав Сомс.

— Ніби це капелюхи,— загадково мовив мосьє Профон.— Маленькі чи великі, вгору криси чи вниз — усе тільки мода. Дуже дивно.

Він посміхнувся і виплив з галереї, синій і міцний, як дим його чудової сигари.

Сомс узяв чек із таким почуттям, ніби Профон піддав сумніву справжню вартість власництва. «Космополіт»,— думав він, спостерігаючи, як Профон і Аннет сходять з веранди й простують до річки. Що його дружина знайшла в цьому жевжику? Може, їй приємно порозмовляти рідною мовою І в душі Сомса зродилося те, що мосьє Профон назвав би «невеличким сумнівом»: чи не занадто Аннет вродлива, щоб безпечно прогулюватися з цим «космополітом»? Навіть на такій відстані Сомс бачив синій димок сигари мосьє Профона, що звивався в спокійному сонячному світлі; і його сірі замшеві черевики й сірий фетровий капелюх — та він справжній чепурун! Побачив він також, як його дружина швидко повернула голову, що так рівно височіла над її знадливою шиєю і плечима. Цей поворот шиї завжди здавався йому трохи умисним і якимсь оперетковим — не зовсім пристойним для леді. Він стежив, як вони йшли садовою доріжкою. До них приєднався юнак у фланелевому костюмі — мабуть, якийсь недільний гість, що приплив сюди човном. Сомс повернувся до свого Гойї. Він іще дивився на Флер-виноградарку, занепокоєний новиною, яку принесла Вініфред, коли голос дружини сказав:

— Сомсе, це містер Майкл Монт. Ти запрошував його подивитися картини.

Перед ним стояв жвавий юнак із галереї на Корк-стріт!

— З'явився, як бачите, сер. Я живу всього за чотири милі від Пенгборна. Правда, чудовий день?

Опинившись віч-на-віч з наслідками своєї товариськості, Сомс придивився до відвідувача. Рот у юнака був широкий, губи вигнуті — наче він безперестану посміхався. Чому він не відростить рештки своїх ідіотських вусиків, що роблять його схожим на блазня з мюзик-холу? Нащо сучасна молодь принижує свій клас цими схожими на зубну щітку вусиками чи крихітними бачками? Фе! Самозакохані ідіоти! Зате в усьому іншому гість видавався цілком пристойним, і його фланелевий костюм був бездоганно чистий.

— Радий вас бачити,— сказав він.

Юнак, що роздивлявся довкола, раптом завмер.

— Оце-то картина!

Сомс відчув і приємність, і прикрість водночас, побачивши, що гостеве зауваження стосується копії Гойї.

— Так,— сухо відказав він,— але це не справжній Гойя. Це лише копія. Я замовив її, бо дівчина з фрески нагадує мені дочку.

— Справді! То ось чому, сер, це обличчя здалося мені знайомим. Вона тут?

Відвертість юнака майже обеззброїла Сомса.

— Вона приїде після чаю. Оглянемо картини?

І Сомс почав обхід, який ніколи не набридав йому. Він не сподівався тонкого розуміння від людини, що сплутала копію з оригіналом, але в міру того, як вони переходили від розділу до розділу, від періоду до періоду, юнак дедалі більше дивував його щирими й влучними зауваженнями. Сам проникливий від природи й навіть чутливий під маскою стриманості, Сомс недаремно тридцять вісім років присвятив своїй колекціонерській пристрасті, і його обізнаність із живописом виходила за межі простого