Вовк-тотем - Цзян Жун

Корови й вівці, м’ясо яких було харчем на зиму, були вже забиті, а м’ясо їх — заморожене. Усі четверо мешканців Ченевої юрти згідно з кочовими правилами отримали на весь зимовий сезон кожний по шість великих баранів, усього 24, і одну на всіх велику корову. Встановлена для молодої інтелігенції кількість зерна не зменшилась — по 30 цзінів щомісяця на людину. Кількість м’яса для скотарів була такою ж, але зерна їм видавали лише по 19 цзінів. Таким чином, м’яса в Ченевій юрті було достатньо, щоб наїлись усі її мешканці — люди, собаки й вовк. Крім того, взимку в отарах час від часу гинуть від морозу чи хвороб вівці, люди таке м’ясо не їдять, тож його можна все згодовувати собакам чи вовкові. Тепер Чень міг не хвилюватись за те, як прогодувати Вовчика. Більшу частину замороженого м’яса вони з Ґао Цзяньчжуном зберігали на складі їхнього загону. Склад — це три земляних будиночки, зведені на весняному пасовищі загону, повз які пролягав шлях до Комітету корпусу. У юрті залишався тільки один віз м’яса, а коли його з’їдали, то їхали до складу по нове.

Узимку в степу дні короткі, тож вівці могли пастися лише шість-сім годин — трохи більше половини часу, який у них був улітку. Таким чином, за винятком тих днів, коли випадала завірюха, чабанам і чередникам узимку жилося вільно й добре. Чень Чжень планував у компанії Вовчика почитати книжок та впорядкувати свої записи. Він із насолодою очікував від малого нових яскравих вистав, тепер уже — на снігу. Він був переконаний, що вовча впертість, мудрість і таємничість були бурхливим джерелом походження степових п’єс. Вовчик просто не міг у цьому розчарувати його, фаната вовчих вистав.

Протягом довгої й холодної зими ті дикі вовки, які втекли за кордон, повинні були мати справу з набагато жорстокішим середовищем, однак його Вовчик мешкав поряд зі стоянкою кочовиків, де йому вволю постачалось м’яса. Вовчик уже злиняв і відростив собі довге зимове хутро, тож здавалось, ніби він раптом знову виріс і тепер уже зовсім став схожим на великого вовка. Коли Чень занурював свою долоню в товсте й щільне його хутро, він не бачив своїх пальців, а також міг відчути жар його тіла, мов від маленької пічки, так йому було навіть тепліше, ніж у рукавичках. Вовчик ніяк не хотів переходити на прізвисько «Вовк», і коли його так називали, він удавав, що не чує, однак варто було покликати його «Вовчиком», як він підбігав із роззявленою від радості пащею й починав тертись об ваші ноги чи коліна. Маленька сучка часто забігала до вовчого кола, щоб погратись із Вовчиком, а Вовчик уже більше не кусав до болі свою «наречену» з дитинства. Навпаки, він часто піднімався на неї й тренував «необхідні рухи» — ніжно, але водночас і брутально. Ян Ке у таких випадках хихотів і казав:

— Схоже, наступного року є надія…

Третій великий снігопад нарешті припинився. Орхонський степ у сонячному світлі мінився білим і жовтим кольорами, і якщо дивитись на нього з висоти зросту, то він здавався засніженою біло-жовтою рівниною, а якщо присісти й подивитись на нього знизу, то — золотим пасовищем. Загін скотарів, яким керувала Ґасмаа, ставав схожим на первісне степове плем’я, яке поступово пересувалось у глиб широкої й безлюдної рівнини. Ченю знову випадало переїжджати разом із Вовчиком — їхати до іншого загубленого в степу зимового пасовища, де ніхто сторонній не міг їх потурбувати.

Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун узяли по лопаті, якими зазвичай розчищають сніг, і накидали повний віз сухих коров’ячих кізяків, а також завантажили ще два вози розбірними штахетами для огорожі овечого загону та повстю, яка на них накидалась, і спочатку погнали ці вози до місця нової стоянки, щоб попередньо облаштуватись там і викопати основу для овечого загону. На місці вони вдвох витратили ледь не цілий день, поки накидали сніг на чотири великі купи, розкопавши майданчики під овечий загін, коров’ячий загін, вовче коло і свою юрту. Потім розвантажили вози. По обіді, коли вони гнали три порожніх вози додому, Чень Чжень у душі радів, адже таким чином звільнився віз для перевезення Вовчика.

На другий день уранці хлопці втрьох розібрали юрту, завантажили всі речі на вози й прив’язали їх, а насамкінець успішно зачинили Вовчика в клітці й підсунули її на воза та міцно прив’язали. Розлючений Вовчик кинувся було кусати залізний дріт, але в нього так заболіли зуби, що він швидко припинив це. Коли віз рушив, Вовчик знову злякано опустив голову, увібрав шию й напівприсів на задню частину тіла, підібгавши хвіст і так нерухомо простояв на возі всю дорогу до нового місця стоянки.

Влаштувавши Вовчика, Чень Чжень гарненько нагодував його — відварив йому цілий овечий курдюк, щоб у його тілі накопичилось трохи більше жиру, що був необхідний, аби перезимувати. Чень Чжень навіть порізав на смужки овечий хвіст, щоб Вовчику було легше його ковтати. Прив’язаний на ланцюг Вовчик уперто дотримував двох принципів вовчої природи: по-перше, не дозволяти наближатись до своєї їжі нікому — ані людині, ані тварині; по-друге, не дозволяти вести себе на повідку під час прогулянки й в іншому випадку опиратись до смерті. Чень Чжень з усією можливою повагою ставився до цих двох принципів. Узимку, коли все навколо було скуте кригою й заметене снігом, прагнення Вовчика до їжі й поціновування її були набагато більшими, ніж в інші сезони. Щоразу, коли йому приносили їжу, Вовчик шкірив зуби й гарчав, ніби випускаючи з очей «отруйні голки», неодмінно змушував Ченя відступити аж на крок за вовче коло, й тільки після цього, трохи заспокоївшись, повертався до своєї їжі, але й тоді, як справжній дикий вовк, час від часу загрозливо гарчав на Ченя. Хоча Вовчика й поранили, однак він був, як і раніше, сильним, адже протистояв утраті крові з рани додатковою кількістю їжі.

Ікла Вовчика та його рана на горлі все-таки дещо вплинули на його вовчий характер. Тож овечий курдюк, який раніше міг бути з’їдений за