Вовк-тотем - Цзян Жун

лунав з великих гір на кордоні. Виття було протяжним, мов звуки флейти, але безсилим і сумним, схвильованим і пригніченим. Можливо, бідолашну вовчу зграю, яку вигнали з її рідного двору й країни, атакували «військові підрозділи» ще більш лихих «закордонних» вовків, і від неї залишилися лише білий князь та декілька поранених найхитріших вовків, які повернулись до безлюдного місця на південь від кордону, між прикордонним шосе та протипожежною смугою вздовж прикордонних стовпів. Однак вони не могли остаточно повернутись на свою закривавлену батьківщину. Тож ватажок зграї саме стурбовано вив, ніби наполегливо розшукував і намагався зібрати своїх розпорошених і переможених воїнів, готуючись іще раз повести їх в атаку, в бій не на життя, а на смерть.

Чень уже більше місяця не чув виття вільних орхонських вовків. Однак тепер цей слабкий, тремтливий і схвильований звук містив усю інформацію про те, що турбувало Ченя. Він думав, що батько Біліґ зараз напевне плаче, адже це сумне виття набагато більше розчаровує, ніж його цілковита відсутність. Більша частина найбільш лихих, відважних та мудрих вовків Орхонського степу, які стояли на чолі зграї, були винищені мисливцями-професіоналами в першу чергу. Після того, як великий сніг укрив Орхонський степ, джипи припинили тут їздити, однак ті мисливці особливого розряду, які вийшли з воїнів-кіннотників, давно вже пересіли на швидких коней і продовжували добивати рештки вовків. Вовки Орхонського степу, здавалось, уже не мали сил іклами прокладати собі ще одну криваву дорогу до життя і відвойовувати собі нову територію, яка б належала їм.

Подія, якої найдужче боявся Чень, нарешті сталася. Вовче виття, якого так давно не було чути, раптом розбудило всі Вовчикові надії, хвилювання, а також відчуття протесту й прагнення в бій. Він був схожий на степового князя-сироту, замкненого у в’язницю, який почув заклик свого старого батька, з яким вони давно розлучились, а також почув це сумне прохання про допомогу. Його миттю охопили буйство й шал, він так розхвилювався, що хотів гарматним ядром полетіти туди, звідки долинало те виття, а також хотів видати у відповідь таке ж гучне виття, немовби гуркіт гармати. Однак горло Вовчика було поранене, і в нього не виходило видати у відповідь батькові-ватажку та іншим членам зграї звук, хоч трохи схожий на вовче виття. Через це він розхвилювався до сказу й почав щодуху рватись із ланцюга, стрибаючи й смикаючи ланцюг та кілок, не боячись навіть зламати при цьому шию, аби тільки розірвати залізний ланцюг, розірвати ошийник і вирвати пакіл. Чень тілом відчував, як потужно труситься замерзла земля, а з боку вовчого кола долітають розлючені звуки. Він міг уявити, як Вовчик саме розганяється. Ще ривок! І знову кров горлом! Вовчик смикав ланцюг дедалі сильніше й шаленіше.

Чень так злякався, що скинув ковдру, притьмом натягнув шкіряні штани й куртку та кинувся з юрти. У світлі електричного ліхтарика він побачив на снігу плями крові — у Вовчика дійсно з пащі бризкала кров, але він продовжував смикати ланцюг, тож ошийник так стиснув йому шию, що випав його закривавлений язик; ланцюг був натягнутий тятивою, що ось-ось порветься. На грудях Вовчика застигли доріжки крові. Над вовчим колом кружляли криваві бульбашки й піднімався запах крові, там тхнуло смертю.

Чень Чжень, не думаючи більше ні про що, кинувся до Вовчика, намагаючись обійняти його за шию, однак щойно він простягнув руку, як Вовчик клацнув зубами й відірвав шмат рукава від Ченевого халата. Ян Ке також прибіг, мов божевільний, однак ніхто з них двох не міг наблизитись до Вовчика, адже так довго стримуваний шал робив його тепер схожим на якогось монстра з налитими кров’ю очима, а також, більш безпосередньо, він був схожий на вовка, який жорстоко вбиває себе. У паніці хлопці схопили великий шмат грубої та брудної повсті, якою накривали коров’ячі кізяки, й накинули її на Вовчика, намертво притиснувши його до землі. Вовчик у цій кривавій битві остаточно оскаженів, він кусав землю, кусав повсть, кусав усі речі, що були в межах його досяжності, а також з усіх сил крутив головою, намагаючись звільнитись від ланцюга. Чень Чжень відчував, що й сам скоро втратить розум, однак він мусив стримати свій характер і раз по раз лагідно кликати Вовчика на ім’я… Чень не знав, скільки минуло часу, поки Вовчик, нарешті, затих і поступово ослаб. Хлопці почувалися так, ніби щойно голіруч провели бій із диким вовком. Вони так стомились, що сіли на землю й відсапувались на повні груди, видихаючи в морозне повітря пар.

Поступово розвиднювалось. Хлопці підняли повсть і побачили важкі наслідки Вовчикового скаженого протесту, боротьби за волю та прагнення до батька: його хворий зуб криво стирчав з пащі — очевидно, його корінь зламався тоді, коли кусав брудну повсть, з десни в нього невпинно йшла кров і, цілком можливо, в рану потрапили мікроби з брудної повсті. Вовчик був знесилений, з його горла йшла кров, навіть сильніше, ніж той раз, коли вони переїжджали. Очевидно було, що відкрились усі його старі рани, й ще до них додались нові. Вовчик із застиглими й налитими кров’ю очима ковтав у живіт кров із горла; на куртках хлопців, на повсті, у вовчому колі — скрізь були сліди крові, здавалось, що її навіть більше, ніж коли ріжуть жеребця. Уся кров уже загусла й взялася кіркою на морозі. Чень так злякався, що в нього підкосились ноги й тремтячим голосом, затинаючись, він промовив:

— Кінець, цього разу вже по всьому…

Ян Ке сказав:

— З Вовчика витікло більше половини крові, якщо так усе полишити, то кров витече вся…

Хлопці заметушились, однак не розуміли, як зупинити Вовчикові кровотечу. Тож Чень Чжень поспіхом сів на коня й поїхав запросити Старого Біліґа. Старий, побачивши всього закривавленого Ченя, теж злякався й поспішив за ним. Побачивши, що Вовчик усе ще стікає кров’ю, він поспішив запитати:

— У вас є якісь ліки для зупинки крові?

Чень похапцем витяг усі пляшечки з «білими» юньнаньськими ліками — всього чотири. Тоді Старий увійшов до юрти і вийняв із миски з м’ясом уже зварені овечі