Вовк-тотем - Цзян Жун

Лютий північно-західний вітер піднімав довге хутро Вовчикового опудала аж вертикально до неба, розчісуючи охайно його «бойовий плащ», ніби обладунки для урочистого бенкету на небі. Над Вовчиком плив білий дим, що піднімався з димоходу в юрті, і здавалось, що Вовчик стрибає між хмарами, вільно й радісно перекидається й танцює на стовпчику диму. Тепер на його шиї більше ніколи не буде ані залізного ланцюга, ані ярма, а під його ногами — ніколи не буде маленького клаптика тюремної землі.

Чень Чжень і Ян Ке довго дивились, позакидавши голови, на Вовчика в небі, дивились на Тенґера. Чень про себе бурмотів:

— Вовчику, Вовчику, Тенґер розкаже тобі всю правду. Тоді прийди до мене уві сні і вкуси мене, люто-люто вкуси мене…

Затуманеним поглядом Чень стежив за зворушливими й пустотливими рухами Вовчика — то була його зовнішня оболонка, яку він залишив цьому світові. Здавалось, що всередині тієї прекрасної й войовничої оболонки все ще перебуває вільна й незламна душа Вовчика. Раптом довга оболонка Вовчикового тіла і його довгий настовбурчений угору хвіст вигнулись декілька разів, мов пустотливий дракон, і Чень у душі злякався — адже він ніби дійсно побачив дракона з головою вовка, що летів по небу крізь хмари й сніг. Потім довга оболонка почала підніматись і опускатись у повітрі, мов дельфін стрибав по воді, пришвидшуючи свої рухи… Свистів вітер, навколо в повітрі метушились сніжинки, а Вовчик, мов золотий дракон у небі, стрибав по хмарах, загнуздуючи сніг і вітер, радісно кружляючи в небі у польоті до Тенґера, у польоті до Сиріуса, у польоті до вільного космічного простору, у польоті до місця, де збираються душі всіх давніх монгольських степових вовків, які за тисячі років загинули в бою…

У ту мить Чень Чжень вірив, що бачить того вовка-тотема, який насправді належить його особистому внутрішньому світу.

Ранньою весною, на другий рік після того, як зникли орхонські вовки, у військовому корпусі видали наказ зменшити кількість степових собак заради економії такого дорогоцінного м’яса — яловичини та баранини, щоб забезпечити ним голодних селян. Найперше лиха доля спіткала цуценят — майже весь новий виводок відправився до Тенґера. В Орхонському степу скрізь тоді було чути жалібне виття сучок, а також можна було побачити, як вони викопують з-під землі нишком закопаних туди господарями цуценят і носять їх у пащах, мов навіжені бігаючи по колу. Жінки в степу голосили, а чоловіки мовчки пускали сльози. Великі мисливські собаки в степу день за днем худнули.

Через півроку люди з військового корпусу з рушницями й на вантажівці застрелили Ерлана, який саме лежав непорушно в траві віддалік юрти, замислившись, і забрали його труп. Розлючені хлопці — всі четверо — кинулись до командування полком та двома ротами, проте так і не знайшли вбивць: адже всі новоприбулі ханьці об’єднались єдиним фронтом навколо поїдання собак, тож приховували їхніх убивць, мов героїв, переслідуваних чужаками.

А чотири роки по тому, одного ранку, коли лютувала завірюха, можна було побачити, як один старий чоловік і один чоловік середнього віку женуть підводу у напрямку прикордонного шосе, а на тій підводі завантажене тіло Старого Біліґа. На той момент з трьох місць поховань просто неба, що були на бригаді, два вже були покинуті й не використовувались, а частина скотарів перейшли на ханьський обряд поховання. І тільки Старий Біліґ наполягав на тому, щоб його тіло відвезли до місця, де ще могли бути вовки. У своєму заповіті він просив двох братів з далекої рідні відвезти його тіло до безлюдного місця на північ від прикордонного шосе.

Як розповідав потім молодший брат Старого, тієї ночі на північ від прикордонного шосе вовки не припиняли виття, його було чутно аж до ранку.

Чень Чжень, Ян Ке й Чжан Цзіюань вважали, що Батькові Біліґу, хоч і довелось помучитись, однак пощастило бути останнім старим монголом в Орхонському степу, душа якого пішла до Тенґера через обряд небесного степового поховання. Відтоді зграї степових вовків більше ніколи не повертались до Орхонського степу.

Невдовзі Чень Чжень, Ян Ке й Ґао Цзяньчжун по черзі були переведені до командування роти. Ян Ке став учителем у молодшій школі, Ґао Цзяньчжун потрапив до бригади механізаторів, де почав водити трактор, а Чень Чжень став комірним. Тільки Чжана Цзіюаня скотарі залишили при табуні конопасом. Еле та її діти залишились Бату й родині Ґасмаа, а вірний Хуанхуан залишив своїх дружину й дітей і послідував за Ченем Чженем до командування роти. Однак як тільки підвода й собаки Ґасмаа з’являлися біля командування роти, Хуанхуан уволю тішився зі своєю дружиною, а щоразу, коли підвода від’їжджала, він біг за ним аж до бригади скотарів, і втримати його було неможливо, він залишався там на певну кількість днів, а потім самостійно повертався до Ченя. Навіть якщо скотарська група переїжджала кудись далеко, хоч і за сотню лі чи й більше, він завжди повертався. Однак щоразу після повернення був невеселий. Спочатку Чень хвилювався, що з Хуанхуаном дорогою щось трапиться, однак потім побачив, що той завжди спокійно повертається, тож дивився на це крізь пальці, адже йому було шкода віднімати в Хуанхуана радість і свободу відвідування родичів і степу. Однак через рік Хуанхуан усе-таки «загубився». Мешканці степу знають, що степові собаки не можуть згубити шлях чи потрапити в зуби вовку. До того ж орхонські вовки вже зникли, але якби яка зграя все ж і трапилась, у степу ще ніколи не було випадку, щоб вовки цілою зграєю нападали на самотнього собаку. Тож убити Хуанхуана дорогою могли тільки люди, і то точно були не степовики…

Чень Чжень і Ян Ке знову повернулись до кіл, де переважали ханьці, й вели тепер суто ханьське осіле життя. Їх оточували здебільшого колишні військові з внутрішніх районів, які тепер змінили професію, та їхні родичі, а також молоді інтелігенти з