Вовк-тотем - Цзян Жун

за собою запах свіжої трави й хризантем. Ченю здавалося, що слова його пісні були схожі на коротку й чарівну дитячу пісеньку: Жайворонок заспівав — весна прийшла. Байбак запищав — орхідея розцвіла. Журавель закурликав — дощик пройшов. Вовченя завило — місяць зійшов.

Старий наспівував її знову й знову, однак тональність пісеньки все знижувалась, а слова ставали дедалі заплутанішими. Це було схоже на маленьку річку, яка тече здаля, петляє тисячами кілець по неозорому степу й зникає на вологих луках. Чень подумав, що цю дитячу пісеньку, можливо, співали діти цюанів, жунів, гунів, сянбійців, турків, киданів, а також нащадків Чингісхана монголів. Однак чи в майбутньому діти степу розумітимуть цю пісню? Тоді вони, можливо, запитають: що таке жайворонок? байбак? сірий бусол? дикий вовк? дикий гусак? орхідея? хризантема?

Над безмежним жовтим степом прямо вгору з трави здійнялися кілька жайворонків і, махаючи крильми, зависли в повітрі, дзвінко співаючи…

35

Янь-ді мав родове прізвище Цзян… А родове прізвище Цзян було однією з гілок племені цян, що входило в групу племен західних жунів. З тих пір, як цей рід перекочував із заходу в центральну частину країни…[171]

Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І

Західні цяни… Для них загинути на війні було щастям, а померти від хвороби — невдачею. Вони витримували холод нарівні з дикими тваринами й птаством, навіть вагітні жінки не ховались від вітру й снігу. Вони мали твердий характер і шалену сміливість, відповідно до клімату західних земель, що перебувають під знаком металу.[172]

«Історія Пізньої Хань. Родовід західних цянів»

Перший сніг на початку цьогорічної зими дуже швидко перетворився на вологу в повітрі, у степу стало холодно й свіжо. Коли скотарі виїхали з нового літнього пасовища, галасливий табір залишився в минулому — тепер окремі загони були розташовані за десятки лі один від одного, навіть собачого гавкоту не було чутно. Дикий степ, буйно зарослий зимовою травою, увесь пожовк і справляв враження такого запустіння, ніби тут була високогірна пустеля без жодної травинки. І тільки небо над степом залишалось усе таким же глибоким і синім, як було восени. Це високе небо з поодинокими хмарами на ньому було чистим, мов озеро, а степові орли літали в ньому так високо, що здавалися ще меншими за цяточки іржі на поверхні дзеркала. Вони вже не могли впіймати ні байбака, ні щура, оскільки ті зарились у свої нори на зиму, тож орлам залишалось тільки злітати під самі хмари, щоб збільшити коло огляду й розшукувати звідти зайців. Однак монгольські зайці, які вміють змінювати колір, поховались у високій зимовій траві так, що навіть лисицям було важко їх помітити. Старий Біліґ колись сказав, що щороку взимку гине від голоду багато степових орлів.

На постачальному пункті військового корпусу Чень Чжень купив оберемок товстого сталевого дроту й полагодив плетений корпус воза, який Вовчик розідрав своїми зубами й пазурями. Потім він ще витратив цілий день на те, щоб із внутрішнього боку корпусу, щільно до його стінок, сплести ще й сталеву сітку, а також — сітчастий дах. Дріт був доволі товстим, не набагато відрізняючись від палички для їжі, його можна було перекусити тільки обома руками, з силою стиснувши лещата. Чень розраховував, що навіть якщо Вовчик зламає ще одне ікло, він не зможе прокусити своєї нової клітки. Крім того, перевагою товстого сталевого дроту було те, що його відразу ж можна було залатати там, де його пошкодять. Узимку сніг укривав більшу половину пасовищ, тож кількість трави, до якої могла дістатись худоба, суттєво зменшувалась. Тому взимку скотарі змушені були переїжджати раз на місяць: коли корови й вівці виїдали траву на одному з пасовищ так, що воно ставало білим, слід було їхати на інше пасовище й переганяти худобу до жовтої засніженої рівнини, а траву, яка залишалась на старому пасовищі під снігом, лишати на з’їдання табунам, адже коні могли вирити її з-під снігу своїми великими копитами. Узимку скотарі щоразу переїжджають на недалеку відстань, головне — виїхати за межі пасовища, на якому вівці виїли траву. Зазвичай шлях на нове пасовище триває не більше півдня. Тож як би не пручався Вовчик, але він ніяк не зміг би перегризти клітку за такий час. Чень Чжень зітхнув із полегшенням, адже він нарешті вигадав спосіб, як перевозити Вовчика під час переїздів узимку.

Скотарство дійсно може «вичавити» з людини мудрість, тож Чень Чжень і Ян Ке вигадали, як заманити Вовчика в клітку: спочатку вони накривали Вовчика кліткою на землі, потім піднімали голоблю воза й підставляли задній край його кузова під одну зі сторін клітки й просували її разом із Вовчиком нагору по дну кузова, потім вирівнювали віз і