Вовк-тотем - Цзян Жун
— Перегнати сюди табуни? Це теж не вийде, адже тут — пасовище для корів і овець, тож якщо сюди прийдуть коні — це буде повним порушенням старих правил. На таку кількість трав’яних купок навіть якщо пригнати сінний прес, і то він їх усі не збере. Схоже, що на степ дійсно чекає лихо…
— І його причиною є людина, — люто сказав Чень Чжень.
Вони сіли на коней і стурбовано поїхали далі на північ. На шляху їм увесь час траплялись трав’яні купки, які то щільно, то розріджено тяглись у бік прикордонного шосе.
Коли вони були вже неподалік Малої байбачої гори, раптом з гір долинуло «Бах! Бах!», однак звук не був схожий ні на постріли з рушниці, ні на вибухи хлопавок. Коли ці звуки відлунали, запала тиша. Старий безнадійно зітхнув і сказав:
— У будівельному корпусі вони знайшли правильну людину полювати на вовків — Доржа: де вовки — там і він. Навіть останній прихисток вовків — і той він не пропустив.
Вони погнали коней, а з ущелини їм назустріч виїхав джип. Тоді вони зупинили коней і джип зупинився перед ними. У машині сиділи два першокласних стрільці й Дорж. Радник Сюй власноруч кермував машиною, Дорж сидів на задньому сидінні, у нього біля ніг лежав великий закривавлений лантух, а багажник автомобіля був заповнений ущерть, навіть не зачинявся. Увагу Старого відразу ж привернула рушниця з довгим дулом, яку тримав у руках радник Баатар. Чень Чжень з першого погляду визначив, що це — дрібнокаліберна спортивна рушниця. Старий ніколи раніше не бачив такої дивної зброї, тож пильно розглядав її.
Обидва радники, побачивши Старого, поспішили привітатись:
— Сайн байна уу! Сайн байна уу! (Вітаємо! Вітаємо!)
А радник Баатар сказав:
— Ви також їдете полювати на байбаків? Не їдьте, я подарую вам пару.
— Чому це нам не їхати? — кинув пильний погляд на нього Старий.
— А тому що всі байбаки, які були поза норами, стали нашою здобиччю, а ті, які були в норах, не наважуються виходити, — відповів радник Баатар.
— Що це в тебе за дивовижа в руках? Чому це в неї така довга цівка? — запитав Старий.
— Це — дробовик, призначений спеціально для того, щоб стріляти диких качок. Стріляє патронами завбільшки як кінчик палички, якраз підходить для полювання на байбаків, адже дуло в нього маленьке й куля не псує шкурку. Ось поглянь…
Старий узяв у руки рушницю, ретельно оглянув її, тримаючи в обох руках, також подивився й на патрони.
Для того щоб продемонструвати Старому всі переваги таких рушниць, радник Баатар вийшов з машини, узяв зброю в руки й, роздивившись на всі боки, помітив на гірському схилі на віддалі більше 20 метрів великого щура, який стояв біля купки трави поряд із своєю норою й голосно пищав. Радник Баатар злегка прицілився й вистрелив — «бах!», і щуру знесло голову, а його тіло там і впало біля нори. Старий усім тілом затремтів.
Радник Сюй засміявся:
— Вовки всі побігли до Зовнішньої Монголії. Сьогодні Дорж возив нас півдня, але ми й одного не зустріли. Добре, що взяли цей дробовик — хоч байбаків чимало настріляли. Тутешні байбаки — просто дурні: людина підходить до нори на десять кроків, а вони й не думають ховатись усередину, чекають кулі.
Дорж, хизуючись, сказав:
— Обидва шановні стрільці з 50 метрів можуть влучити в голову байбака. Ми по дорозі скількох бачили, стількох і вбили — набагато швидше, ніж ставити капкани.
Радник Баатар сказав:
— Коли будемо проїжджати повз вашу родину сьогодні, я залишу Вам двох великих байбаків, тож ви поки що повертайтеся.
Поки Старий ще перебував під враженням від нової міцної зброї, джип уже помчав далі. Старий же завмер із таким виглядом, мов усе ще залишався на звичному для нього осінньому пасовищі. Можливо, він усе ще згадував ту легку й зручну рушницю із довгою цівкою. За якийсь короткий місяць у степу з’явились так багато жахливих нових людей, нової зброї, нових справ і нових засобів, що Старий був зовсім ошелешений. Коли курява за джипом розсіялась, Старий повернувся і, не говорячи ні слова, злегка торкнув вуздечку на своєму коні, сів верхи й поїхав додому, покладаючись на коня. Чень Чжень повільно їхав за ним збоку й думав про те, що кажуть, ніби останнім імператорам династій завжди було скрутно, однак, мабуть, останнім старим кочовикам ще скрутніше. Занепад тисячолітнього первісного степу набагато складніше прийняти, ніж зникнення столітніх імператорських династій. Маленька куля розміром із кінчик палички раптом ніби продірявила тіло Старого й випустила з нього всю кров, тож він на певний час зіщулився вполовину, а по його знурених і поборонованих зморшками щоках потекли мутні сльози й закапали на килим біло-блакитних диких хризантем.
Чень Чжень не знав, чим може допомогти Старому і як розрадити його душевний біль. Проїхавши певний час мовчки, він забурмотів:
— Батьку, цього року осіння трава виросла такою гарною… Орхонський степ такий красивий… Почекаємо наступного року, можливо…
— Наступного року? — відсторонено перепитав Старий. — Хто знає, можливо, наступного року стануться ще якісь дивні події… Раніше навіть сліпі старці могли бачити красу степу… А тепер степ уже не красивий. Було б добре, якби я осліп, тоді б я не бачив, на що його зруйнували…
Старий похитувався в сідлі й дав волю коню просуватись уперед важкими великими кроками. Він заплющив очі й по-старечому кректав, здіймаючи