Маг - Джон Роберт Фаулз

— А що ти мені скажеш про Кемп?

— Ніко, припини мене допитувати. Зараз же. Я тебе прошу.

Ого, вимовила моє ім’я. Хоч якийсь зсув на краще. Ба ні — й далі безмовна неприступність.

— Це ж вони, мабуть, спостерігають нас? Вони десь тут?

Знуджене зітхання.

— Тут? — наполягав я.

— Ні. — І зразу виправила себе: — Не знаю.

— Тобто знаєш.

Вона й далі відводила очі. Відповіла тихо й ніби на відчіпного:

— Тепер річ не в них.

Довга пауза.

— Коли ми віч-на-віч, тобі нізащо не вдасться мене обдурити, — сказав я.

Алісон торкнулася свого волосся. Волосся, зап’ясток, манера трішки зводити обличчя при такому жесті… Кинувши погляд на її вухо, я пройнявся люттю. Почувався так, ніби мене не впускали до моєї власної оселі.

— Я завжди вважав тебе єдиною на світі особою, яка не може мені брехати. Чи ти можеш принаймні уявити те, що я пережив улітку? Тоді, коли дістав листа з тими квітами…

— Якби ми почали згадувати, хто що пережив… — відказала вона.

Всі мої спроби помиритися пропадали намарно, Алісон думала про щось інше. Я намацав у кишені сухого гладкого каштанчика. Мій талісман. Якось на вечірньому кіносеансі Джоджо вручила мені цю річ в цукерковій обгортці — хитро пожартувала. Либонь, Джоджо десь за милю-дві звідси, за цегляними стінами, за балаганом людей і машин. Мабуть, підчепила когось та й сидить із ним, помалу прощаючись з дівочою цнотливістю. Згадавши її пухку долоню в пітьмі кінозалу, я раптом запрагнув взяти Алісон за руку.

Я знову вимовив її ім’я.

Але Алісон, видно, вже постановила залишатися недоторканною.

— Я приїхала до Лондона, щоб переоформити квартиру, — сказала вона, відкинувши листок. — А тоді повернуся до Австралії.

— Так далеко їхати задля такої дрібниці?

— І щоб побачитися з тобою.

— Задля ось такого приємного побачення?

— Задля того, щоб переконатися, чи я ще…

Урвала, не договорила.

— Ти про що?

— Я не хотіла сюди йти.

— То чого прийшла, раз не хотіла?

Алісон знизала плечима. Не відповіла.

Загадкова, майже чужа. Відступи назад — спробуй ще раз. Виїдь на чужину — звідти вперше побачиш свій край. Те, що колись в Алісон було податливе й доступне, як сільничка на обідньому столі, нині запечатане в сакральній посудині, стало недоторканним. Але я знаю Алісон. Знаю, як легко вона переймає манери та звички тих, кого любить чи шанує, хоч у нутрі залишається непокірною й незалежною. І знаю, звідки взялася ця слизька непроникність. Поруч мене сидить жриця храму Деметри.

Я спробував перевести мову на щось конкретне.

— Де ти була після Афін? Вдома?

— Мабуть.

Я зачерпнув повітря.

— Ти хоч згадувала про мене?

— Інколи.

— Маєш когось?

— Ні, — побарившись, відповіла вона.

— Не чую певности в голосі.

— Завжди хтось та й знайдеться… якщо розглянутися.

— А ти розглядалася?

— Нікого не маю, — відрубала Алісон.

— Якщо нікого, то й мене теж?

— І тебе. З… того самого дня.

Понурий профіль, упертий погляд у далину. Відчувши на собі моє око, Алісон стала стежити за якимсь перехожим, буцімто зацікавилася ним більше, ніж мною.

— То що мені робити? Згребти тебе в обійми? Впасти на коліна? Чого вони хочуть?

— Не розумію, про що ти.

— Дуже добре розумієш, хай тобі пусто!

Глипнувши на мене, вона опустила очі.

— Того дня я побачила тебе наскрізь. Ото й усе. Таке не забувається.

— Але того самого дня ми ще й кохалися. Таке теж не забувається.

Я спостерігав, як вона набирає повітря, ніби ось-ось скаже щось ущипливе й погордливе. Чекав, що таки скаже, нехай навіть зневагу висловить. Стримуючи лють, я старався говорити спокійно.

— Там, на тій горі, була мить, коли я відчув, що кохаю тебе. І знаю, що ти це теж відчула. Я ж бачив. Дуже добре тебе вивчив, тому й не міг помилитися. Не про секс кажу.

Вона знову перегодила, перш ніж відповісти.

— А навіщо мені це пам’ятати? Чому б мені не робити все для того, щоб якнайскоріш забути?

— На ці питання ти сама знаєш відповідь.

— Невже?

— Алісон… — сказав я.

— Не підсувайся до