Маг - Джон Роберт Фаулз

Кемп відлучилася на хвилинку. Я вийняв із кишені книжку. Парочка, що сиділа за нашим столиком, вийшла. Гармидер, метушня, дешеві страви, довга низка замовників біля шинквасу. Мабуть, у жіночому туалеті теж черга. Я занурився в читання.

Та ось — на стільці за моїм столиком, навскіс від мене…

Так спокійно, так просто.

Вона дивилася не на мене — на скатертину. Я озирнувся, шукаючи поглядом Кемп. Однак уже був певен, що Кемп подалася додому.

Вона мовчала. Вичікувала.

Весь час я сподівався ефектного виходу на сцену, загадкового телефонного дзвінка, сходження — може, й у прямому розумінні — до якогось новітнього Тартару. Тепер же, дивлячись на неї, не можу й слова мовити. Алісон ховає очі, а я тямлю, що тільки так вона могла повернутися — вигулькнути в банальній сцені, у звичному лондонському шарварку, в сіренькій дійсності — нехитрій і прісній, як хліб. Їй дали роль Дійсности, і виконання було відповідне, хоча й з якимсь відтінком вищости, відчужености, в аурі іншого світу. Не в натовпі, а на його тлі.

На ній був костюм, пошитий із вигадливо тканого твіду: осінь, припорошена зимою. Голова по-селянському пов’язана темно-зеленою хустиною. Алісон сиділа, добропристойно склавши руки на колінах. Сповнила обов’язок — прийшла сюди. Тепер моя черга зробити хід. Ба, в цю довгождану мить я не в змозі рухатися, говорити й мислити. Я по-різному уявляв нашу зустріч, але ніколи не гадав, що вона випаде ось такою. Ні в сих ні в тих, я втупився в книжку, буцімто й знати не хотів Алісон, а тоді сердито видивився на сімеєчку дурноверхих ґаволовів, що сиділи по той бік проходу й витріщалися, смакуючи наперед нашу сцену. В цю мить Алісон нарешті зиркнула на мене. І побачила гримасу гніву, призначену не для неї — для ґаволовів.

Враз Алісон звелася й рушила до виходу. Я дивився, як вона петляє між столиками — дрібненька й тендітна. Оця трохи понура тендітність і була природним складником привабливости. Чоловіки проводжали очима Алісон до дверей.

Розгублений, заціпенілий, я втратив кілька секунд. Тоді пустився навздогін, розпихаючи людей. Вона помалу простувала по траві на схід. Я догнав Алісон, вона глянула на мої туфлі. Ми й далі мовчали. Зустріч застукала мене зненацька, навіть моя одежа про це свідчить. Я збайдужів до свого вигляду… перейняв захисні барви світу Кемп і Джоджо. А тепер, почувшись обірванцем проти Алісон, обурився. Вона не мала права з’явитись ось такою вдоволеною своїм ганчір’ям, самовпевненою міщанкою. Ніби хотіла підкреслити те, що ми помінялися ролями й долями. Я розглянувся навколо. Людей багато, а облич не розпізнаєш, усі вони далеко. Риджентс-парк. Згадалась інша зустріч — юного дезертира з коханою. Пахощі бузку й бездонна пітьма.

— Де вони? — нарешті озвався я.

Алісон злегка стенула плечима.

— Я тут одна.

— Заливай далі.

Вона змовчала. Кивнула на вільну лавочку біля алейки під деревами. Така вже холодна й незворушна, немовби справді вийшла з Тартару.

Ми підійшли до лавки. Алісон сіла скраю, а я посередині, лицем до неї. В мені закипала лють: ані крихти покаяння, ані оком не кине на мене, ані слова не скаже, наче в рот води набрала.

— Чекаю, — сказав я. — Ось уже три з половиною місяці чекаю.

Алісон розв’язала хустку й труснула головою. Розсипалося волосся — довге, як тоді, коли я побачив її вперше. Золотава засмага. З першого ж погляду я відчув, — і це мене роздратувало, — що вимріяний образ ідеалізованої Лілі спотворив реальний образ Алісон; у спогадах ця друга поставала такою, якою бувала у свої найгірші миті. У розрізі піджака видно світло-брунатну блузку. Чудово пошитий цей костюм. Либонь, Кончіс непогано заплатив. Вродливиця. Принадна навіть без… я згадав Парнас, згадав її інші втілення. Алісон втупилась у свої туфлі на низьких підборах.

— Хочу з самого початку з’ясувати одну річ, — сказав я. — Прощаю тобі той підлий обман улітку. Прощаю дріб’язкову бабську мстивість… через неї ти змусила мене так довго чекати…

Вона знизала плечима. Не відразу зволила відповісти.

— Ну?

— Я хотів би дізнатися, до холери-мами, що означала твоя поява в Афінах. Хотів би втямити, що діється відтоді й про що йдеться.

— І що тоді робитимеш?

— Побачимо.

Алісон вийняла з сумочки сигарети й закурила. Відтак простягла мені пачку. Аж ніяк не по-приятельському.

— Ні, дякую, — сказав я.

Вона задивилася в далину, на Камберленд-Террейс — низку великопанських будинків, що тягнеться аж до парку. Кремовий тиньк, білі статуї над карнизами, тло вицвіло-блакитного неба.

До нас підбіг пудель. Я відмахнувся ногою, натомість Алісон погладила собачку по голові. «Тіно! Золотко моє! До ноги!» — озвався жіночий голос. На таке ми б колись насмішкувато переглянулися. Нині ж вона знову задивилася на розкішні будинки, а я озираюся.

Що не крок, то лавка. Що не крок, то сидять і витріщаються. Раптом цей людний парк видався сценою. На тлі декорацій — замасковані вивідувачі. Видобувши сигарету й закуривши, я подумки принукував Алісон глянути на мене. Не глянула.

— Алісон.

Ковзнула по мені оком. Сиділа, тримаючи сигарету. Здавалося, ніщо не спонукає її заговорити. З платана зірвався жовтий листок, закружляв і зачепив спідницю. Алісон нахилилася, підняла його й розгладила на коліні. На краєчку нашої лавки підсів індус. Кістляве обличчя, білий шарф, потертий чорний плащ. Маленький, нещасний, чужий