Маг - Джон Роберт Фаулз

— Ніку, можна тобі щось сказати?

— Кажи.

— Я ні разу не пробувала. Ні з ким ще не була.

— Господи.

— Я чиста, як немовля.

— І слава богу.

Перевернувшись на плечі, вона задивилася мені у вічі.

— І тепер мене не захочеш?

Ось це речення зіпсувало два попередні. Торкнувшись її щоки, я похитав головою.

— Ніку, я в тебе ся залюбила.

— Ні, Джоджо. Тобі здається. Та й не варто в мене закохуватися.

Вона знову заплакала — мені на досаду. Раптом я зорієнтувався.

— Слухай, ти що, навмисно пробила колесо?

Мабуть, так. Поки Кемп варила какао, Джоджо ненадовго вийшла. Пояснила, що їй треба нагору.

— Я вже не витримувала. Тої ночі, коли ми поверталися зі Стоунгенджу, мені ся не спало. Я вдавала, що сплю.

— Джоджо… Можна розказати тобі довгу історію? Досі я нікому її не розповідав. Хочеш?

Я витер їй очі хусточкою й повів оповідь, відвернувшись від Джоджо й сидячи на краю ліжка. Не прикрашаючи й не вигороджуючи себе, розповів усе про Алісон, про те, як я покинув її. Про Грецію. Описав роман із Лілі. Не вдавався в подробиці, зате передав суть. Розповів про Парнас, про всі свої огріхи та прогріхи. Довів оповідь аж до знайомства з Джоджо. Пояснив, навіщо вона мені потрібна. Я відкрився перед дуже незвичною сповідницею, але далеко не найгіршою. Вона відпустила мені гріхи. Якби ж то я з самого початку та розповів цю історію… Мабуть, тоді Джоджо поводилася б розумніше.

— Я був сліпий. Пробач.

— Інакше я не могла.

— Вибачай. Мені дуже шкода.

— Перестань. Я ж тілько смарката вар’ятка з Ґлазґо, — глянула на мене Джоджо й мало не урочисто додала: — Мені сімнайцять. Я тобі набрехала.

— А якби я купив тобі квиток…

Але вона зразу ж труснула головою.

Залягла тиша. Я розмірковував про те, що, загалом узявши, є тільки одна істина, одна мораль, один гріх і один злочин. Прощаючись зі мною, Лілі де Сейтас сформулювала цю думку іншими словами. Я гадав, що йдеться про моє минуле, що це коментар до моєї притчі про різника. А тепер утямив, що йшлося про моє майбутнє.

Історія витіснила з нашого життя десять біблійних заповідей. Для мене вони нічого не значили, були хіба що засадами пристосування в житті. А тепер, сидячи у спальні й споглядаючи відблиск вогню на одвірку, я нарешті відчув силу цієї найвищої заповіді — квінтесенції усіх десяти. Утямив, що мушу вибрати її за основу життя, що кожного дня робитиму такий вибір, а проте не додержуватиму її. Кончіс говорив про поворотні миті, коли зустрічаєшся зі своєю прийдешністю. А тепер я збагнув, що ця заповідь пов’язана з Алісон, з моїм вибором цієї дівчини — конечним і щоденним. Зрілість схожа на льодяну гору. Я стояв біля підніжжя цієї величезної брили — незбутнього й нездоланного «Не терзай ближнього свого всує».

— Ніку, дай пакнути.

Я приніс сигарету. Джоджо курила, раз у раз освітлюючи свої рум’яні щоки, й спостерігала мене. Я взяв її за руку.

— Про що думаєш, Джоджо?

— А якщо вона…

— Не повернеться?

— Так.

— Тоді одружуся з тобою.

— Бреши на здоровля.

— І ти народиш цілий виводок товстеньких діточок з пухкими щічками й мавпячою усмішкою.

— Ой, потворо ти жорстока.

Джоджо дивилася на мене. Мовчання. Пітьма. Обманута, даремна ніжність. Згадалося, як торік у жовтні ми разом з Алісон провели ніч у квартирі на вулиці Бейкер-стрит. Пам’ять просто й відверто сказала, що відтоді я дуже змінився.

— Колись вийдеш заміж за когось кращого, ніж я.

— Вона подібна до мене?

— Так.

— Знову мене дуриш.

— Ви подібні в тому, що… не такі, як усі.

— Всі люди різні.

Я підійшов до газового лічильника, вкинув у нього шилінґ і спинився на порозі спальні.

— Тобі, Джоджо, треба жити під містом. Або працювати на фабриці. Або ходити до школи. Або обідати в посольстві.

За вікном завив юстонський поїзд. Він їхав на північ.

Вона відвернулася й згасила сигарету.

— Хтіла-бим бути красунею.

Джоджо підтягла ковдру до підборіддя. Ніби ховаючи свою непривабливість.

— Врода — це щось на зразок додатка, доважка. Як обгортка подарунка. Але не сам подарунок.

Довга мовчанка. Милосердна брехня. Підстелена солома, щоб менш боліло від падіння.

— Ти забудеш за мене.

— Не забуду. Завжди пам’ятатиму.

— Може, хоть зрідка згадаєш, — позіхнула вона. — А я тебе запам’ятаю. — І за хвилину-дві додала таким тоном, ніби дійсність минулася, стала дитячим сном: — У цій старій засмердженій Англії.