Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Дiвчинка тiкала, голосно ревучи. Коли пiдбiгла до каналу, то не стала шукати мiлкого мiсця, а одразу плигнула у воду. I вона накрила її всю. Отямилася вже на березi, лежачи на холоднiй осiннiй травi. Над нею схилилися переляканi обличчя дiтлахiв.

- О! Очуняла! - крикнув хтось.

- Ходiмо додому, - взяла її за руку сусiдська дiвчинка, допомагаючи пiдвестися.

- А де мiй горох? - запитала мала.

- У водi. Ти ж випустила кульок, коли тонула.

- Але я без нього додому не пiду!… Всi принесуть горох, лише я - нi.

- Але ж ми його вже не витягнемо.

- Ну то йдiть додому, я сама!

- Ти що - здурiла? Ти ж уся мокра!

Пiднялася. Пiшла. Дорогою додому охопив страх. А якщо справдi сторож скаже матерi, або, не приведи Господи, батьковi? Що тодi?

- Гляди, - каже середущий брат вже на подвiр'ї, - аби не зiзналась матерi, що ми горох крали.

- Добре… Тiльки ж у мене платтячко мокре.

- А ти посуши.

- А як?

- Не знаю. Придумай щось. Не дай Боже, мати помiтить - дiстанеш вiд мене.

Вона розклала на подвiр'ї вогонь, роздяглася до трусикiв. На витягненiй руцi тримає голубу сукенку. Матерiал цупкий, тому не легко буде його висушити. Коли вогонь почав пекти, вона додумалася почепити сукню на палицю. Стояла, замислено спостерiгаючи за вогнем, аж доки не помiтила жовтi плями на голубiй матерiї. I аж онiмiла з переляку: «Що тепер скаже мама?»

Саме в цю мить надходить мати…

Алоїз прокидається першим. Нiнка ще спить. Вона завжди довго спить у вихiднi. Зазвичай, вiн будить її ранковими любощами, а далi, востаннє поцiлувавши, йде щось писати. Вилежавшись досхочу, вона готує їсти. Кличе його до столу не словами, а обiдньою сiєстою. Поївши, вони лягають подрiмати на годинку- другу або просто лежать, розмовляючи.

Того ранку Алоїз прокидається щасливий вiд передчуття, що сьогоднi в них буде гарний день. Нiнка мiцно притискається щокою до його долонi й посопує. Вiн починає рухати пальцями, щоб привiдкрити її губи, вона ж вдячно йому посмiхається:

- Добрий ранок, поросятко. Знаєш, що менi снилося?

- Нi…

- А розповiсти?

- Тiльки пiсля французького поцiлунку, - погладжує вiн її.

- Ой, хитрун! Добре, я тобi не розповiм про нього…

- Про кого? - насторожується Алоїз.

- Про того, хто менi снився!

- Нi, розповiси! Тобi вже коханцi сняться? Я знав, що ти - така! I в якiй позi вiн тебе брав?

- Ха-ха!- регоче Нiна.

- Що тут смiшного? Давай, валяй, розповiдай про свiй сон!

- Нi, - лащиться вона, - тiльки пiсля любощiв.

- Хитрунка!

- Така, як i ти! - скаче вона по ньому. - А вiн у моєму снi був такий милий, такий симпатичний. Його звали Пiштою.

- Що ще за Пiшта? Тобi твiй колишнiй снився?

- А не скажу! Не скажу! Спочатку ти мене:

- Не буду я тебе! Тут тебе всякi пестили пiвночi, а тепер я буду…

- Ти - здурiв? - регоче вона, бо ця гра їй надзвичайно подобається. - Хто мене пiвночi?… Хiба я не бiля тебе спала?

Ха-ха!

- Як хто-хто - Пiшта!

- Ну й дурненький, - цiлує його у живiт. - Пiшта - це мiй пес!!!

- Бреши-бреши! Це ж чоловiче iм'я! У мене однокласника так звали.

- Так, розумнику мiй, нецiлований зранку.

- Та й де ти тримала того пса, коли жила в студентськiй «общазi»? Хiба що в своєму лiжку?

Її очi наливаються вологою. Ними промайнуло небо. Вона в'яне, сидячи на його пружному животi.

- Ну що - як я тебе вичислив? Соромно брехати? Га? З кого поцiлунок?

- З тебе, свинтусе дурний! I взагалi - облиш мене! Я хочу спати.

Вiн знає цей прийомчик. Коли вона каже, що хоче спати, значить - ображається.

- Ну що ти вже надулася? Це ж я маю ображатися! Трахалася цiлу нiч з Пiштою, а ще й менi про це патякаєш.

- Але Пiшта - це мiй пес. Чесно! Тiльки мiй! I нiчий бiльше! Я його знайшла, вигодувала! - iстерично схлипує Нiнка. I вiн бачить, як її очима знову проноситься небо, тiльки тепер уже з шаленою швидкiстю.

- Заспокойся, маленька. Ти ж менi нiколи не розповiдала про це… Я ж не знав… Розкажеш?

- Це було пiзно восени. Бiля смiтникiв я надибала пакунок, в якому щось пищало. Я вiдкрила його i на мене аж посипалися блохи, уявляєш? Там було цуценя. Таке кругленьке, вгодоване i ще слiпе! Я була в шоцi. А воно, вiдчувши тепло, почало шукати материнську цицьку. Уявляєш? Ну я i забрала його до себе.

- В общагу?!

- Ага! В кiмнатi, де ми жили четверо, почалася справжня вiйна.

- Уявляю…

- Але я не зважала. Цуценя мало кiлька днiв вiд народження. Його потрiбно було годувати щодвiгодини. Iнакше воно так скавучало, що збiгалися сусiди. А ще воно плакало, якщо не вiдчувало поруч мене. Тому упродовж дев'яти днiв я майже не виходила з кiмнати. Навiть на пари не ходила! А вночi воно спало зi мною на лiжку. Вiд блiх його не можна було лiкувати, бо був ще замалим, тож вони скакали i по менi. Але якби ти знав, яке ми вiдчували щастя з подругою, коли вiн розплющив очi!

Мабуть, щось подiбне вiдчуває мати, коли її дитина зводиться на нiжки. Та це набридло двом iншим спiвмешканкам i вони донесли комендантшi.