Українська література » Сучасна проза » Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Читаємо онлайн Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович
менi набридло весь час бути пiд контролем! Наче я не можу кроку ступити, аби з кимось не переспати!

- А що - можеш? - його лице починає м'якнути.

«Що це я її знову пiдозрюю?» - думає вiн.

I сердитий бреде на кухню. Вона не йде слiдом. Не готує йому снiданок. Не просить помити руки. Нiнка залишається в лiжку. Блiда, сумна, нiби справдi чужа i нерiдна.

Вiн, поснiдавши, сiдає за комп'ютер. Писати не хочеться, бо доки не настане мир iз Нiнкою, в нього не буде настрою. Тому вiн просто чекає, коли вона запхинькає i покличе до себе. Але цього не стається. Тому Алоїз вмикає музику i слухає, нiчого не чуючи.

Його увагу привертає дзвiнок мобiльного. Вiн заходить до ванної, щоб вийняти телефон зi штанiв, якi лежать у корзинi для брудного одягу, i бачить там голу Нiнку. Вона сидить на краю ванни i нюхає його сорочку. Вiн нiяковiє, зиркаючи на неї:

- Що ти там вишукуєш?

Хапає штани i виходить.

Вiн дивиться на екран i цей номер його тривожить. Алоїз виходить на балкон, щоб Нiна не чула розмову.

Вона не почула нi слова…

Вона навiть не сказала нi слова.

Коли Нiнка знову лягла в лiжко, Алоїз зайшов до ванної i, взявши свою сорочку, понюхав. Вiн усе зрозумiв. I здивувався, чому ж у такому разi не було слiз, обiймiв, дорiкань, пробачень. А потiм шаленого сексу крiзь сльози.

Вiн захотiв пiдiйти до коханої, але не зробив цього. Тому знову сiв за комп.

Вiн вiдкрив папку «Нiнусиковi твори» i, хоча нiколи цього не робив, почав перечитувати написане нею ВЧОРА.


1.12

Привiт, моя розумнице!

А що каже Ошо про похмiлля? Бо ми вчора перегостилися.

Повнiстю погоджуюся з твоїм новим духовним батьком (О! Шо?). Завоювання - ось що вабить чоловiкiв i жiнок. Але така потреба самоствердження - теж якась болячка внутрiшня, задавнена, психологiчна.

Хоча для мене iнтим нiколи не був домiнантою у стосунках iз жiнками. Секс просто засвiдчував, що жiнка менi вiддалася. Тобто вiддала себе повнiстю. Перейшла через межу, найостаннiший бар'єр. Тому пiсля любощiв нема таємниць. I зi своїми жiнками я мiг говорити абсолютно про все. Вони ставали цiкавими, живими. Тобто це було пiзнання життя очима iнших людей, якi тобi довiрилися. Це як на сеансi у психолога.

Цiлую тебе, жабенятко, всюди! Чомусь згадав, яка ти була в лiкарнi - вся у крапочках. А я тебе любив i таку…

Твiй Ало-Ало-Алоїз.


2.12

У тебе вийде з ладу комп'ютер. Це дуже засмутить, адже комп - це нiби ти сама. Це твої думки. Бо весь час, коли гулятимеш або читатимеш, вiдточуватимеш свої розмiрковуваня, найважливiшi з яких записуватимеш у папку «Думки». А тут враз - i все! Ти не зможеш писати, бо оте шалене гудiння не даватиме змоги зосередитися.

Через годину ти все ж вирiшиш звернутися до «гастфатера».

- Томасе! - промовиш ти, зайшовши до його кабiнету. - Ти можеш подивитися мiй комп?

- З ним усе гаразд! - вiдповiсть той, занурений у свої ноти. - Iди працюй.

I далi щось награватиме, нiби це не ти до нього пiдiйшла, а муза.

- Але ж Томасе! Вiн гуде, як трактор! Вiн зламався!

- Так? Ну гаразд, я гляну, - худий i жилавий нiмець не хотячи встане i поплентається за тобою, наспiвуючи щойно написане:

- О Гот, вiр дагкен дiр! Майн Гот! Майн Гот! Майн Гот: (О Боже, ми дякуємо тобi! Мiй Боже! Мiй Боже! Мiй Боже…)

Ви спуститеся у твою пiдвальну кiмнату. Томас, все ще мугикаючи «Майн Гот, Майн Гот», прислухатиметься до гудiння.

- Справдi, щось вiн пiдозрiло гуде, - скаже вiн, присiвши бiля системного блоку. - Знаєш, у юностi я ремонтував радiо, так що в технiцi розбираюся.

I зробивши серйозний вираз обличчя, щосили двiчi гепне по металевiй коробцi. Комп нарештi занiмiє, i ти довго смiятимешся вiд душi.

Виходить, що нiмцi такi самі, як i ми?

Далi, щаслива, сядеш працювати. Знайдеш у електроннiй скриньцi листа, в якому Маша з Петербурга розповiдатиме про закiнчення вчорашньої вечiрки в кельнському кафе «Острiв»: «рускiє» побили випадкових нiмцiв! Ха-ха!

Ти знiяковiєш, але це не виведе тебе з рiвноваги. Увечерi пiдеш гуляти. Тобi подобатиметься ходити маленькими закрученими вуличками й спостерiгати за життям. Падатиме чи не перший снiг у сiчнi. Ти йтимеш без мети. I раптом зловиш себе на думцi, що спiваєш. I не просто мугичеш собi пiд нiс, а спiваєш голосно!

I вiд усвiдомлення свого щастя тобi стане ще радiснiше. Ти захочеш подiлитися своєю радiстю. Ти йтимеш, весь час усмiхаючись. Це так класно: просто йти i усмiхатися. Люди величезного мiста, де всi звикли не помiчати одне одного, усмiхатимуться тобi у вiдповiдь.

Незнайомi хлопцi пiдiйдуть i запропонують пиво. Ти усмiхатимешся-усмiхатимешся-усмiхатимешся. I навiть якщо на твоєму обличчi не буде усмiшки, ти все одно усмiхатимешся, бо щастя житиме не на обличчi. Воно оселиться глибоко в тобi.

Бо щастя - це i є звичайний стан людини. I народилися ми бути щасливими. Але люди кажуть: «Привiт. Як справи?». I вони нiчого не хочуть чути у вiдповiдь. Цi кiлька слiв потрiбнi лише для того, аби уникнути справжнього контакту! Люди перестали дивитися у вiчi! Вони не тримаються за руки.

Коли ви востаннє тримали за руку свого чоловiка чи дружину? Коли востаннє цiлували його чи її на прощання? Коли вiдчували енергетику одне одного?

Чому, коли ти ранiше плакала, то це було так боляче? Бо ти плакала вiд душi!

Відгуки про книгу Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: