Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

- Давай робити комiкси, - запропонує Катя.

- Давай, - несмiло погодиться її залякана спiврозмовниця. - А що це таке?

- Ти не знаєш, що таке комiкси? - здивується худенька бiлявка. Але не засмiється. Вона сяде бiля однокласницi

й почне їй пояснювати.

Мiж ними зав'яжеться дружба, заснована, як здавалося, на спiльнiй любовi до комiксiв. Пiзнiше вони даватимуть одна-однiй домашнi завдання: малювати комiкси на певну тему.

Нiхто не задавався питанням, чому Катька в той день пiдiйшла до тихонi-«новенької»? Чому саме їй довiрила таємницю свого хобi? Але це нiкого iз них i не цiкавило, бо дiвчинка вперше стала щасливою. Вона прокидалася вранцi i, усмiхаючись, йшла до школи. Бо знала: там на неї чекають. Там вона комусь потрiбна. Її вислухать, вiзьмуть за руку, подивляться її малюнки. Дiтям вкрай потрiбно, щоб хтось час вiд часу тримав їх за руку i хвалив їхнi роботи.

Катьчина мама, коли вiтчима (молодшого за неї на вiсiм рокiв заблуди) не було вдома, iнодi дозволяла дiвчаткам ночувати удвох. I це було найбiльшим щастям! Свобода вiд дому. Воля.

В їхнiх комiксах ставало дедалi бiльше еротики. Вони навiть навчилися малювати статевi акти. Отак у родинах, у яких «немає» сексу, виховують одержимих дiтей. Розповiдають їм про капусту i лелек, не розумiючи, що обманюють в самiй основi. Дурячи дiтей, батьки змалку вчать їх брехати.

А кому тодi вiрити, якщо не власним батькам?

Дiвчатам було разом добре. I вони майже не розлучалися.

Однокласники почали прозивати їх лесбiйками.

Та два своєрiднi свiти створили свiй один, в якому все було не схожим на реальнiсть. Вони придумали власне письмо, власну мову, власнi iгри, пiснi, казки, комiкси. Тодi, коли iншi бiсилися в класi, дiвчата тихенько сидiли й щось малювали, писали, складали, вiдгадували. Вони були цiкавi одна однiй.

Але розмови про секс даремно не минають. Спочатку комiски, розглядання. Згодом попросили старшокласницю купити їм еротичну газету. А далi…

Зрештою, це трапилося мимоволi, спонтанно…

Алоїз приходить додому з вiдрядження. Недiля. Вихiдний. Нiна лежить в лiжку i прикидається, що спить. Вона не вiдчиняє йому дверей. Чоловiка це дуже дивує. Адже як це так, його мишка, його кароока жабка, яка телефонує йому сотнi разiв, аби дiзнатися навiть точну хвилину, коли вiн приїде, тепер лежить у лiжку i вдає, що спить!

- Привiт, мишеня! - присiвши на лiжко, гладить її волосся.

- Привiт! - усмiхається дiвчина, не розплющуючи очей.

- Як ти? - його руки вже нишпорять пiд ковдрою. Але долонi не радiснi. Бо вiн в'яне, не бачачи радостi, цiлункiв i слiз. Зазвичай, вона кидається йому на шию i кiлька хвилин просто плаче вiд щастя, що вiн уже вдома. Потiм, зазвичай, випитує про амурнi пригоди. I, не отримавши вiдповiдi, спостерiгаючи тiльки задоволене обличчя свого Алоїзика, заливається сльозами:

- Ах! Як ти мiг?! Для чого ти це зробив? Тобi що - мало мене? Пiшов на три днi й вже одразу з кимось кохався! Фу! Ти гидкий менi! Не торкайся мене, не цiлуй! Не чiпай моїх нiжок!… О, любий! Ти ще кохаєш мене? Як я за тобою скучила-а-а-а-а-а…

А тепер цього нема. Нiнка лежить на лiжку вiдсторонена i вдає, що хоче спати. Йому навiть на думку не спадає, що вона може бути хворою або пережити якусь неприємнiсть.

«Зрада!» - б'ється в мозку страшна думка.

«Iнший!» - калатає серце.

Вiн намагається повернути її голову до себе, легенько нею хитаючи, аби дiвчина розплющила очi. Але Нiна ховає обличчя в його колiна.

- Подивися на мене! - наказує вiн.

- Не хочу… - каже вона сонно.

- Чому? Ти хiба не заскучала?

- Заскучала, але я хочу спати, - вона вперто ховає очi.

- Розплющ оченята! Ти не хочеш на мене глянути?

Вона розплющує їх i примружено дивиться на нього. Сумна дiвчина не тягнеться до поцiлунку. I це починає бiсити Алоїза. Вiн миттю запалюється: встає з лiжка i починає ходити по кiмнатi…

«Чому вона така дивна, така - не моя?»

- Рiдна, ти не хочеш менi нiчого розповiсти?

Чоловiк знову думає про зраду. Сумнiви обсiдають його, мов обридливi мухи. Вiн злиться на Нiнку.

«Як вона могла! - кричить його его, доки вiн розпаковує рюкзака. - Сучку не змiнити!»

- Нiно! Ну чому ти мовчиш?

- Бо я хочу спати.

- Хiба ти не виспалася?

Мовчанка пронизує кiмнату.

Ревнивець пiдходить до лiжка. Розкриває її. Його невтiшний погляд навiть на долю секунди не затримується на оголеному тiлi, а врiзаться в її обличчя, наче скальпель хiрурга.

Пусти! - сердито вiдказує вона, коли Алоїз сiдає на неї i розводить її руки вбоки. Тепер вона перед ним, мов на розп'яттi. I жоден порух не втече вiд його вивчаючого ока.

- Що ти вчора робила? - повiльно запитує вiн.

- Нiчого…

- Ти кудись ходила?

- Нi… - хитає головою. - Пусти! Менi ж боляче.

- Знаю. Але доки всього не розкажеш, я тебе не вiдпущу. Навiть не мрiй.

- Я була вдома! Вiдчепися. Хiба ти не бачиш, що я хочу спати?!

- Не бреши! Чому ти сонна?

- Я писала!

- Я тобi не вiрю.

- I не треба! Менi все одно! У тебе параноя! Ти всюди бачиш зраду.

- Просто я тебе знаю! Тобi б лише покохатися! Я тобi не вiрю!

- Не вiриш менi чи собi? Пiдозрює лише той, хто так робить! Не кохалася я нi з ким, не хвилюйся. Але