Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Ти не радiтимеш новому карнавалу… Ти не танцюватимеш i не пiдстрибуватимеш разом з усiма. Зранку одягатимеш через «не хочу» свiй карнавальний костюм. I оце «не хочу» бахкатиме тебе по головi зливою, яку нiхто не помiчав.

А потiм поплентаєшся за малими на вулицю. Там розкидуватимуть цукерки, танцюватимуть i спiватимуть.

Даруватимуть квiти посеред вулицi й зими. Вродливий чоловiк пiдiйде до тебе й простягне жовтий, поцяцькований чорним, тюльпан.

- Данке… (Дякую…) - усмiхнешся ти.

Але вiдчуєш, що сказала цi слова через силу.

- Вi гайс ду? (Як тебе звати?)

- Еншулдiгунг, iх габе кайне луст цум шпрехен! (Вибачте, я не маю бажання розмовляти).

- О! Вас iст пасiрт? Вiр габен гойте карнавал. Унд зi золлен нiх траурiг зайн, зондерн лустiг. (О! Що трапилося? У нас сьогоднi карнавал i ви маєте бути не сумною, а веселою).

- …

- Я гуд. Фiле шпас. Бiс нексте мал. (Ну гаразд. Хай щастить. До наступного разу).

- Чюс. (Бувайте).

Ти триматимеш в руцi оту жовто-чорну квiтку i тобi чомусь так захочеться плакати.

Навiть почне болiти око.

«Мабуть, продуло», - подумаєш ти i, припинивши збирати з дiтьми цукерки, пiдеш додому.

«Чому? - розмiрковуватимеш ти. - Чому я не радiю, коли iншi веселяться. Що зi мною не так?»

Це все тебе страшенно засмутить, адже на цей карнавал ти чекала пiвмiсяця!

У кiмнатi знiмеш зелену перуку, накладний нiс клоуна i ляжеш. Будеш переповнена кепським настроєм, як твоя торба - цукерками. I вперше тут тебе огорне темний розпач нерозумiння власного смутку.

Лежатимеш нерухомо пiвгодини. I в одну прекрасну мить зрозумiєш, що око вже не болить, i ти цього навiть не помiтила.

Тодi вирiшиш, що не варто пропускати те, на що так довго чекала, i що, можливо, бачиш отаке дiйство востаннє. I якось сумно, нiби аж приречено, знову одягнеш перуку, червоний нiс. Гай-гай, з таким настроєм тiльки клоуном бути…

Вийдеш на вулицю. I чомусь з натовпу одразу винирне отой дядько, який подарував квiтку:

- О, гало! Iх габ дiх гезусхт! Во варст ду? (О, привiт! Я тебе шукав! Де ти була?)

Вiн закрутить тебе в цьому танцi нiмцiв, цукерок i декорацiй. Ти на мить станеш такою ж, як вiн. Бо гарний настрiй, як i поганий, завжди передається.

Але око! Однiєї митi, ти ЗНОВУ зрозумiєш, воно ЗНОВУ тебе дуже! Сильно! Болить! Настрiй вкотре перемiниться…

Знову кiмната i лiжко. Ляжеш i прислухатимешся до себе…

Що сталося?

Звiдки цей стан?

Тодi вирiшиш не вiдкидати свiй сум. Бо смуток, як i щастя, це - стан душi. Чому, коли вже вiн прийшов, не побути з ним? Адже притлумивши його, ти не розв'яжеш проблему, а тiльки заженеш її на дно.

Тодi вирiшиш просто поговорити зi своїм настроєм. Захочеш сама себе запитати:

- Хто ти, дiвчино, що боїшся власного смутку?

Адже по-спражньому живе тiльки той, хто не боїться нiчого. В кого немає страху.

I ти, заплющивши очi, вийдеш за межi тiла (чекай, хiба не звiдси починається медитацiя?), станеш осторонь себе i спостерiгатимеш.

Тодi спостереження поведе тебе за межi кiмнати, на карнавал, на який не хотiлося йти…

А чи не був цей примусовий похiд спровокований для плачу?

Щоб потiм пiдло собi збрехати: я плакала, бо менi не сподобалося на карнавалi.

Чому ж не сподобалося?

I врештi непомiтно пiдкрадешся до головного: чому вранцi тобi було неприємно стояти на зупинцi?

Стоп!

Ти ж насправдi не матимеш вiдповiдi на причину вранiшнього депресивного настрою! I оце незнання ще тодi забило свiй дряпучий цвях. Настрiй, згадаєш ти, погiршився, але ти вирiшила проiгнорувати цей стан. Ти не хотiла в нього занурюватися. Ти не хотiла подорожувати ним. А тепер маєш аж двi неприємнi процедури роздягання.

Ти ще довго стоятимеш над собою, розкладаючи, записуючи й зіставляючи отi «чому». I коли останнє запитання стоятиме навпроти вiдповiдi, ти помiтиш, що нiмуєш. Без слiз, без бажань, без болю…

Бiльшiсть людей не хочуть шукати вiдповiдi на свої «чому», бо бояться побачити себе негарними. Бояться розгледiти свої негативнi риси, якi вони так звикли маскувати вiд стороннiх. Але все, що приховане, насправдi не зникає. Воно стає болючiшим.

Ти знову поєднаєшся з собою. Пiдiймешся з лiжка i пiдеш робити зарядку.

Минулої ночi голубу курточку, куплену за довго заощаджуванi грошi, було порубано на дрiбнi шматочки. Дiти голосили, мов навiженi, але вiдiрвати батька вiд матерi нiхто не наважився.

Вони боялися його, як хвалився той, «мов вогню». I був цим страшенно вдоволений.

- Тiльки я тут - хтось! - казав вiн, сидячи за погаром вина.

I всi справдi вiдчували себе нiким. Бо над ними панував один великий бог - страх.

- Тiльки мене ви повиннi слухатися! - правив далi «татко». - А ти, виблядку, чого так дивишся? Хто тобi дозволяв дивитися менi у вiчi? Сиди собi i сопи у двi дiрки!

У такi хвилини мати десь переховувалася. Iнколи спала в сусiдiв, iнколи - у свекрухи. Але та не завжди пускала її, примовляючи:

- Казала тобi, щоб за мого сина не виходила! Бо ти йому не пара! Тепер йди до нього. Хай тебе б'є, коли ти - курва! Мабуть, гуляєш, тому й лупцює! От я вийшла замiж дiвчиною, не те, що ти - з причепом! Тепер тебе Бог i карає. Забирайся додому!

А насправдi вона, як i всi, боялася сина. Не могла пiдiйти