Бавдоліно - Умберто Еко

Побачивши його розпуку, Бавдоліно тицьнув йому до рук пергамен, даруючи свої вірші, щоб він зміг видати їх за свої. Дар виявився вельми цінним, бо сталося так, що Бавдоліно, бажаючи розповісти щось нове Беатрисі, надіслав їй ці вірші, приписавши їх другові. Беатриса прочитала їх Фрідріхові, їх почув Райнальд з Дасселя, який, хоч вічно заклопотаний двірськими інтригами, був шанувальником красного письменства, і той сказав, що йому б хотілося взяти Поета до себе на службу.

Якраз у той рік Райнальд удостоївся високої гідності архієпископа Кельнського, а для Поета думка, що він стане поетом архієпископа, а отже, як трохи жартома, а трохи хвальковито казав він, Архипіїтом,[83] зовсім не була прикрою; зрештою вчитися йому не дуже хотілося, а батьківських грошей в Парижі не вистачало, і він уявив собі — цілком слушно, — що двірський поет цілий день їсть і п'є, не турбуючись ні про що інше.

От лиш щоб бути придворним поетом, треба писати вірші. Бавдоліно пообіцяв написати йому їх принаймні з тузінь, але не всі відразу.

— Бачиш, — сказав він, — великі поети не завжди страждають бігункою, іноді їх запирає, і це трапляється з найбільшими з них. Ти повинен удавати, немов Музи терзають тебе, і ти здатен витиснути із себе лише по двовіршу що якийсь час. Те, що я дам тобі, вистачить на добрих кілька місяців, але дай мені трохи часу, бо хоч я запорами не страждаю, але й бігунка мені теж не властива. Отже, відклади свій від'їзд і надішли Райнальдові кілька віршів, щоб загострити йому апетит. Поки що, на перший раз досить буде присвяти, похвали твоєму доброчинцеві.

Поміркувавши ніч, він дав йому кілька рядків для Райнальда:

Presul discretissime — veniam te precor,

morte bona morior — duki nece necor,

meum pectum sauciat — puellarum decor,

et quas tacto nequeo — saltern chorde mechor, [84]

тобто: «Прости мені, шляхетний владико, чудова смерть-бо переді мною, і пожирає мене солодка рана: врода дівоча серце мені пронизує, і всіх юнок, навіть недоступних, обняти прагну хоч уві сні».

Никита зауважив, що латинські єпископи любуються у не вельми духовних піснях, але Бавдоліно сказав йому, що насамперед слід зрозуміти, хто такий латинський єпископ — він зовсім не обов'язково мусить бути святим чоловіком, особливо, якщо він канцлер імперії — а також, хто такий був Райнальд — дуже малою мірою єпископ і набагато більшою мірою канцлер, шанувальник, звісна річ, поезії, але ще більше схильний до того, щоб використовувати поетичні таланти для своїх політичних цілей, що він потім і робив.

— І так завдяки твоїм віршам Поет став знаменитим.

— Авжеж. Майже рік у листах, напхом набитих запевненнями у відданості, Поет надсилав Райнальдові вірші, які я йому поступово писав, і врешті Райнальд став вимагати, щоб незвиклий цей талант будь-що негайно прибув до нього. І Поет вирушив, маючи із собою добрячий запас віршів, яких йому мало вистачити щонайменше на рік, якщо він витискатиме їх із себе достатньо скупо. То був його тріумф. Мені ніколи не збагнути, як можна пишатися славою, одержаною як милостиню, але Поета це цілком задовольняло.

— А мене от дивує інше — не розумію, чому тобі справляло втіху бачити, як твої твори приписують іншому. Хіба не жорстоко, якщо батько віддає плід свого лона іншим як милостиню?

— Призначення корчемної поезії — переходити з уст в уста, і почуваєш себе щасливим, коли чуєш, як твої вірші співають, і було б егоїстично прагнути їх оприлюднення лише для побільшення власної слави.

— Не думаю, що ти такий уже смиренний. Ти був щасливий, бо ще раз став Князем Олжі — ти пишаєшся цим і сподіваєшся, що хтось колись віднайде твої любовні послання серед зшитків абатства Святого Віктора, бозна-кому їх приписавши.

— Я зовсім не хочу здаватися смиренним. Мені подобається, коли завдяки мені щось діється, і тільки я знаю, що то діло моїх рук.

— Це нічого не міняє, друже мій, — мовив Никита. — Я поблажливо припустив, що ти хочеш бути Князем Олжі, а тепер ти даєш мені зрозуміти, що хотів би бути Господом Богом.

8. Бавдоліно в земному раю

Навчаючись у Парижі, Бавдоліно добре орієнтувався в тому, що діялося в Італії та в Німеччині. Підкоряючись наказові Оттона, Рагевін далі писав «Gesta Friderici», але, дійшовши до кінця четвертої книги, вирішив зупинитись, бо перевищити число Євангелій здавалось йому блюзнірством. Задоволений з виконаного обов'язку, він покинув двір і нудився десь у баварському монастирі. Бавдоліно написав йому, що він має доступ до книг безмежної бібліотеки абатства Святого Віктора, і Рагевін попрохав його, щоб той назвав йому якийсь рідкісний трактат, який міг би збагатити його знання.

Розділяючи Оттонову думку про вбогість уяви бідолашного каноніка, Бавдоліно вважав, що буде корисно дати їй поживу, і, повідомивши йому кілька назв рукописів, які він бачив, подав йому ще й інші, висмоктані з пальця назви, приміром, «De optimitate triparum» Беди Велебного, «Ars honeste petandi», чи «De modo cacandi», «De castramentandis crinibus» або ж «De patria diabolorum».[85] Усі ці писання викликали зачудування й цікавість доброго каноніка, який тут же попросив зробити йому списки тих незнаних скарбів мудрості. Послугу цю Бавдоліно зробив би йому з превеликою втіхою, щоб заспокоїти докори сумління за той стертий Оттонів пергамен, але, власне кажучи, він не знав, що має списувати, і тому мусив сказати, що хоча, авжеж, ці твори зберігаються в абатстві Святого Віктора, одначе вони позначені єрессю і тому каноніки нікому їх не показують.

— Згодом я дізнався, — розповідав Бавдоліно Никиті, — що Рагевін написав одному вченому парижанинові, з яким був знайомий, прохаючи його дати запит на ці рукописи у вікторинців, які, звісна річ, не знайшли від них навіть сліду; вони звинуватили свого бібліотекаря в недбальстві, а бідолаха присягався, що ніколи