Бавдоліно - Умберто Еко
Отже, хлопця звали справді по-сарацинськи — Абдул, але народився він від матері родом з Гібернії, тому-то й мав він руде волосся, бо всі уродженці цього далекого острова мають саме таке волосся, а також славу диваків і мрійників. Батько його був провансалець, родина якого понад п'ятдесят років до того оселилася в заморських краях після завоювання Єрусалима. Як пояснював Абдул, ці імениті франки із заморських королівств перебрали звичаї люду, який вони завоювали, носили тюрбани та інші сарацинські химерності, розмовляли мовою своїх ворогів і мало не бралися дотримуватися приписів Корану. Саме тому рудоволосого напівгібернійця звали Абдулом, а обличчя його було обпалене сонцем Сирії, де він народився. Думав він по-арабському, а по-провансальському розповідав давні саги крижаних північних морів, які чув від своєї матері.
Бавдоліно відразу спитав його, чи він приїхав до Парижа, щоб знову стати добрим християнином і розмовляти як годиться, себто доброю латиною. Про причини, які привели його до Парижа, Абдул відповів досить ухильно. Він натякнув, що з ним трапився один випадок — очевидно, дуже небезпечний, щось на кшталт жахливого випробування, якого він зазнав ще в дитинстві, і його шляхетні батьки вирішили послати його в Париж, щоб уникнути помсти. Говорячи про це, Абдул спохмурнів і почервонів, як може почервоніти сарацин, руки йому тремтіли, і Бавдоліно вирішив змінити тему розмови.
Хлопець він був розумний і вже по кількох місяцях у Парижі розмовляв латиною й місцевою говіркою; мешкав він у свого дядька, каноніка абатства Святого Віктора, однієї зі святинь мудрості в тому місті (а може, й у цілому християнському світі), де була бібліотека, багатша від Александрійської. Саме завдяки Абдулові в наступні місяці Бавдоліно з Поетом теж отримали доступ до цієї скарбниці вселенських знань.
Бавдоліно спитав у Абдула, що він записував під час лекції, і той відповів, що нотатки арабською стосувалися деяких речей, що їх викладач розповідав про діалектику, бо ж арабська мова, безсумнівно, найкраще придатна для філософії. Провансальською ж він писав про інше. Він не хотів про це говорити, довго опирався, але погляд його немов благав попросити його ще раз, і він урешті переказав зміст написаного Бавдолінові. То були вірші, і йшлося в них приблизно про таке: «Моє кохання віддалік — несе душі моїй печаль… манить в садок, де пелена таїть тебе, любко моя…»
— Ти пишеш вірші? — спитав Бавдоліно.
— Співаю пісні. Співаю про свої почуття. Я кохаю далеку принцесу.
— Принцесу? Хто ж вона?
— Не знаю. Я бачив її — тобто не зовсім бачив, але так, немов бачив — коли був у полоні у Святій землі… одне слово, коли я переживав ту свою пригоду, про яку я ще тобі не розповідав. Серце моє запалало, і я присягнув Дамі цій вічне кохання. Я вирішив присвятити їй своє життя. Може, колись я її знайду, але боюся тієї хвилини, коли це справді станеться. Це так чудово — страждати від неможливого кохання.
Бавдоліно мало не сказав йому: ну ти й пошився в дурні, як казав його батько, але тоді згадав, що він теж страждає від неможливого кохання (хоча Беатрису він таки бачив, і образ її переслідував його ночами), і перейнявся долею свого приятеля Абдула.
Так починається міцна дружба. Того самого вечора Абдул прийшов у кімнату Бавдоліна та Поета з інструментом, якого Бавдоліно досі ніколи не бачив — у формі мигдалю, з багатьма натягнутими струнами — і, торкаючись пальцями цих струн, заспівав:
Quan h rius de la fontána…
Коли струмок із джерела
Пливе прозоро, й як щорік
Гайова рожа розквіта,
А соловей неподалік
Щебече пісню вперелив,
Удосконалюючи спів —
З ним приязниться піснь моя.
Моє кохання віддалік
Несе душі моїй печаль
Одне лиш зцілить мене ввік —
На поклик твій помчу я вдаль.
І ця спокуса неземна
Манить в садок, де пелена
Таїть тебе, любко моя.
В розлуці бути — наш уділ
Не дивно, що душа згора.
Не бачив вроди я довкіл
Серед хрещених, як твоя.
Чарів юдейки й сарацинки зваб
Не прагну, бо лиш ти мій скарб
Та чи тебе достойний я?
Невпинно жде тебе душа,
Ту, що не зраджу я повік,
Жадання волю відбира,
Не бачу сонця я увіч.
Мов терня гостре, дошкуля
Той біль, що втіху затуля,
Та співчуття не прагну я.[78]
Мелодія була ніжна, акорди будили незнані чи заснулі пристрасті, і Бавдоліно подумав про Беатрису.
— Господи Ісусе, — мовив Поет, — чому я не вмію писати такі прегарні вірші?
— Я не хочу бути поетом. Співаю сам для себе, та й годі. Якщо хочеш, я тобі їх подарую, — зворушено сказав Абдул.
— Аякже, — відказав Поет, — якщо я перекладу їх з провансальської на німецьку, вони будуть гівна варті…
Абдул став третім у їхньому товаристві, і коли Бавдоліно намагався викинути Беатрису зі своїх думок, той клятий рудоволосий сарацин брав свій нестерпний інструмент і співав пісень, які краяли Бавдолінові серце:
Як соловейко у листві
Любов дарує й заклика,
І подруга його палка
Відповіла на його спів,
Як ручая вода стрімка
Луку квітучу звеселя —
Так хороше душі моїй.
1 приязнь серце наповня,
Й не знаю втіхи я втішніш
Як та, що вища від усіх