Бавдоліно - Умберто Еко
— Якому Фрідріх, мабуть, звелів виколоти очі, — прокоментував Никита.
— Якраз ні, мосьпане Никито, — відповів йому Бавдоліно, — то ви, ромеї, виколюєте очі то одному, то другому і не розумієте, що таке закон, бо забули вашого великого Юстиніана. Відразу по тому Фрідріх оприлюднив конституцію «Habita», яка визнавала незалежність болонського студіуму, а якщо студіум був незалежним, то Мартінус міг казати все, що йому заманеться, й імператор не мав права навіть пальцем до нього доторкнутися. Бо якби доторкнувся, це б значило, що вчені мужі не є незалежними, а якщо вони не незалежні, то їхня думка і виїденого яйця не вартує, і в такому разі Фрідріх ризикував зазнати слави узурпатора.
Овва, думав Никита, мосьпан Бавдоліно хоче переконати мене, нібито це він заснував імперію, бо що б він не сказав, сила його слів така велика, що вони притьмом стають правдою. Послухаймо, що ж там далі буде.
Тим часом увійшли ґенуезці і принесли кошик з фруктами, бо минуло вже півдня і Никита мусив підкріпитися. Вони сказали, що грабунки тривають і краще далі зоставатися вдома. Бавдоліно вернувся до своєї оповіді.
Фрідріх вирішив: якщо в цього ще майже безвусого хлопця, вихованого таким телепнем, як Рагевін, бувають такі проникливі думки, хтозна, що з нього виросте, якщо й справді послати його вчитися до Парижа. Він тепло обняв його і порадив, щоб він вивчився на справжнього мудреця, бо сам Фрідріх, заклопотаний правлінням державою і військовими походами, ніколи не мав часу здобути пристойну освіту. Імператриця попрощалася з ним, поцілувавши його в чоло (і можна уявити собі Бавдолінову нетяму), і сказала (ця дивовижна жінка, хай і велика дама та королева, вміла читати і писати):
— Напиши мені, дай вісточку про себе, про те, що з тобою діється. Двірське життя таке одноманітне. Твої листи будуть мені розрадою.
— Писатиму, присягаюсь, — мовив Бавдоліно із запалом, котрий мав би викликати в присутніх підозри. Але ніхто нічого не запідозрив (хто б там зважав на хвилювання хлопця, який збирається до Парижа?), крім, можливо, самої Беатриси. І справді, вона глянула на нього, немов уперше його побачивши, і раптом її білосніжне лице вкрилося рум'янцем. Але Бавдоліно вклонився, опустивши очі, і вийшов із зали.
6. Бавдоліно їде до Парижа
Бавдоліно приїхав у Париж уже трохи запізно, бо у школи ті вступали ще до виповнення чотирнадцяти років, а йому було вже на два більше. Але він уже так багато всього навчився від Оттона, що, як буде видно, дозволяв собі пропускати лекції, щоб робити щось інше.
Він вирушив у путь з товаришем — то був син одного лицаря з Кельна, який волів радше віддатися вільним мистецтвам, ніж військовій справі, чим справив прикрість батькові, зате отримав підтримку матері, яка вихваляла його скороспілий поетичний хист. Але Бавдоліно забув — якщо взагалі колись знав — його правдиве ім'я. Він звав його Поетом, як і всі інші, хто познайомився з ним пізніше. Дуже скоро Бавдоліно з'ясував, що Поет ніколи не написав жодного вірша, а лиш заявляв, що хоче написати. А що він завжди декламував чужі вірші, то врешті навіть його батько переконався, що син мусить іти на службу музам, і дозволив йому від'їхати, вділивши дещицю грошей на прожиття, бо цілковито хибно вважав, що того, що вистачає, щоб прожити в Кельні, з лишком вистачить на життя в Парижі.
Тільки-но приїхавши, Бавдоліно притьмом кинувся виконувати наказ імператриці й написав їй кілька листів. Спочатку він гадав, що вгамує пал своєї пристрасті, підкоряючись цьому наказові, але потім зрозумів, як болісно писати їй, не маючи змоги сказати того, що він справді відчуває, укладаючи бездоганні й люб'язні листи, в яких описував Париж — місто, багате на чудові церкви, де дихалося запашним повітрям, де небо було широке й ясне, хіба що падав дощ, але падав він не частіше, ніж раз чи двічі на день, і для того, хто прибував з країв, де майже вічно панувала мряка, то було місце вічної весни. Там була зміїста річка з двома островами посередині, вода якої була смачна для пиття, а відразу за мурами простягалися розкішні місцини — приміром, лука поруч з абатством Святого Ґермана,[77] де можна було чудово проводити пополудні, граючи в м'яча.
Він оповідав їй про свої страждання перших днів, коли йому треба було знайти кімнату на пару з товаришем, уважаючи, щоб господар не здер з них забагато. За велику ціну вони знайшли досить просторе приміщення зі столом, двома лавами, шафами для книжок та скринею. Там було також високе ліжко з периною зі страусового пір'я і ще одне, низьке, на коліщатах, з периною з гусячого пір'я, яке на день ховали під високе. У листі нічого не говорилося про те, що, трохи посперечавшись, хто на якому ліжку спатиме, товариші вирішили щовечора розігрувати найзручніше ліжко в шахи — при дворі на гру в шахи дивилися не вельми прихильно.
В іншому листі він розповідав, що вони прокидаються рано-вранці, бо лекції починаються о сьомій і тривають до пізнього пополудня. Підкріпившись добрим куснем хліба і чаркою вина, вони йшли слухати вчителів. Лекції відбувалися в чомусь на кшталт стайні, де всередині було холодніше, ніж надворі, і де вони сиділи на землі, встеленій тонким шаром соломи. Беатриса зворушилася і порадила не заощаджувати на вині, інакше юнак цілий день почуватиметься млявим, а також взяти собі служника — не тільки для того, щоб він носив книжки, бо вони дуже важкі, а носити їх самотужки негідно особи високого рангу, а й для того, щоб той роздобував дрова і вчасно розпалював камін у кімнаті: тоді вона добре нагріється до вечора. І на всі ці видатки вона послала йому сорок сузанських сольдів, за які можна було купити собі вола.
Служника вони собі не найняли і дров не купили, бо двох перин вистачало вночі подостатком, а гроші було витрачено на кращі цілі, бо вечори вони проводили в чудово опалюваних тавернах, де після цілого дня навчання можна було добряче підкріпитися, мацаючи за сідниці послугачок. Зрештою, у таких місцях веселого відпочинку, як «Срібний щит», «Залізний хрест» або ж «Під
