Бавдоліно - Умберто Еко

хотів прийти на поміч християнам на Святій землі, але змушений був зупинитися на берегах річки Тигр, бо не мав кораблів, щоб перевезти своїх людей. Отже, Йоан живе десь за Тигром. Розумієш? Але найцікавіше, що всі, схоже, знали це ще до того, як про це розповів Гуго. Перечитай-мо-но уважно те, що писав Оттон, а він не написав цього просто так. Чому цьому Гугові забаглося пояснювати папі причини, через які Йоан не міг допомогти християнам в Єрусалимі, ніби виправдовуючи його? Очевидно, тому, що в Римі хтось уже живив подібні сподівання. І коли Оттон каже, що Гуго згадує про Йоана, він зазначає: sic enim еит nominare soient — як звикли його називати. І що ж означає ця множина? Очевидно, те, що не тільки сам Гуґо, але й інші звикли — ще в ті часи — називати його так. Той самий Оттон пише, що Гуґо твердить, буцім Йоан, як і Волхви, від яких він походить, хотів піти в Єрусалим, але потім не згадує, що Гуго казав, що йому це не вдалося, а лиш що fertur — тобто було сказано — і що інші — у множині assenint — твердять, що це йому не вдалося. Наші вчителі вчать нас, що нема кращого доказу істини, — закінчив свою думку Бавдоліно, — ніж тяглість традиції.

Абдул шепнув на вухо Бавдолінові, що, може, владика Оттон теж куштував іноді зеленого меду, але Бавдоліно штовхнув його ліктем між ребра.

— Мені все ще невтямки, чому Пресвітер цей так вас обходить, — мовив Борон, — але якщо його вже шукати, то не вздовж річки, яка випливає із Земного Раю, а в самому Земному Раю. А про це я міг би багато чого оповісти…

Бавдоліно з Абдулом пробували спонукати Борона розповісти більше про Земний Рай, але Борон, досхочу зловживши бочками «Трьох канделябрів», казав, що більш нічого не пам'ятає. Не змовляючись і немов маючи те саме на умі, двоє друзів взяли Борона під пахви і занесли у свою кімнату. Там Абдул, хоч і ощадливо, дав йому одробину зеленого меду — на кінчику ложечки, і таку ж одробину вони розділили між собою. Після хвилини приголомшення Борон роззирнувся навколо, немов не розуміючи, де він, і почав бачити деякі образки Раю.

Він заговорив, розповідаючи про якогось Туґдала, який, схоже, побував і в Пеклі, і в Раю. Що являє собою Пекло, не варто було й говорити, але Рай був місцем, повним любові, радості, веселощів, високоморальності, краси, святості, згоди, єдності, милосердя й вічності без кінця; його захищав золотий мур, за яким видно було чимало крісел, прикрашених коштовним камінням, на яких сиділи чоловіки й жінки, молоді і старі, зодягнені у шовкові ризи; обличчя їхні були осяйні, мов сонце, а волосся блищало, мов чисте золото, і всі співали алілуя, читаючи книгу, розписану золотими літерами.

— Отож, — розсудливо приказував Борон, — до Пекла відкрита дорога всім, досить захотіти, й іноді ті, хто там перебуває, вертаються звідти у подобі інкуба, суккуба або ще якогось нав'язливого видіння, щоб розповісти нам дещо про нього. Та хіба можна уявити собі, що того, хто бачив такі речі, буде допущено до Небесного Раю? Але якби навіть так сталося, живий чоловік ніколи б не допустився такої безсоромності, щоб про це розповідати, бо деякі таємниці скромна й чесна особа мусить тримати при собі.

— Борони Боже, щоб на лиці землі з'явилася істота, — прокоментував Бавдоліно, — яку марнославство спонукало б зрадити довіру, уділену їй Господом.

— Гаразд, — мовив Борон, — ви, певно, чули історію про Александра Великого, який прибув до берегів Гангу і плив уздовж високої стіни, яка тяглася вздовж течії річки, але не мала жодної брами, і через три дні він побачив у мурі невеличке віконце, з якого виглядав якийсь старий; подорожні спитали, чи місто це сплачує данину Александрові, цареві над царями, але старий відповів, що то місто блаженних. Не можна собі уявити, щоб Александр, нехай великий цар, але язичник, дістався до Небесного Града, а отже те місто, яке бачили і він, і Туґдал, і є Земний Рай. А що бачу я в цю мить…

— Де?

— Там, — і кивнув у куток кімнати. — Бачу місце, де буяють охвітні зелені луки, оздоблені квітами й пахучими травами, а навколо витають ніжні пахощі, і вдихаючи їх, я більш не відчуваю жодної потреби в поживі чи питві. А на чудовій луці прогулюються четверо чоловіків поважної зовнішності, із золотими вінцями на голові й пальмовими гілками в руках… Я чую спів, вдихаю запах бальзаму, о Боже мій, в устах мені солодко, немов від меду… Бачу кришталеву церкву, у центрі якої стоїть вівтар, а з нього витікає біла, мов молоко, вода. З північного боку церква ця здається коштовним каменем, з боку полуденного має барву крові, на заході вона сніжно-біла, а над нею виблискують незліченні зірки, і блищать вони далеко сильніше, ніж ті, які видно в нашому небі. Бачу чоловіка з білосніжним волоссям, укритого пір'ям, мов птах, очей його майже не видно, бо напливають на них сніжно-білі брови. Він показує мені дерево, яке ніколи не старіється і зцілює від будь-якої недуги того, хто сяде в його затінку, і ще одне дерево, листя якого забарвлене у всі кольори веселки. Але чому я бачу все це нині?

— Ти, певно, десь про це читав, а вино видобуло це з глибини твоєї душі, — сказав тоді Абдул. — Один доброчесний чоловік, який жив на моєму острові, Святий Бранданус, плавав морями аж до крайніх меж землі й відкрив острів, суцільно вкритий зрілим виноградом — синім, пурпуровим і білим, з сімома чудовими джерелами і сімома церквами: одна була з кришталю, друга з граната, третя сапфірова, четверта топазова, п'ята рубінова, шоста смарагдова, а сьома з корала, і кожна з них мала по сім вівтарів і сім лампад. А перед церквою, посеред площі, стриміла колона з халцедону, на вершку якої крутилося колесо, обвішане дзвіночками.

— Ні, ні, те, що я бачу, — зовсім не острів, — гарячкував Борон, — то земля, розташована поблизу Індії, де я бачу людей, чиї вуха більші від наших, а язик вони мають подвійний, тому можуть розмовляти з двома особами водночас. Які щедрі ниви, збіжжя на них росте немов саме по собі…

— Аякже, — зауважив Бавдоліно, — не забуваймо, що в книзі Виходу Божому народові обіцяно землю, де течуть молочні й медові ріки.

— Не плутаймо, — казав Абдул, — у Виході йдеться про обітовану землю, а обітована вона була після гріхопадіння, тоді