Бавдоліно - Умберто Еко
Тим часом Поет регулярно сповіщав його про Фрідріхові подвиги. Італійські міста не дотримувалися присяг, складених на сеймі в Ронкальї. Договори передбачали, що бунтівні міста мають знести мури й знищити воєнні машини, а натомість міщани лише вдавали, що засипають рови навколо міста, а рови як були, так і залишились. Фрідріх послав до Креми легатів з нагадуванням, щоб вони поквапилися, але мешканці Креми погрожували вбити імперських посланців, і вбили б таки, якби ті не втекли. Тоді Фрідріх послав до Мілана самого Райнальда й одного палатинського графа, щоб вони призначили посадників, бо якщо міланці вибирають собі консулів самі, вони не можуть твердити, що визнають права імператора. Але й там мало бракувало, щоб обом послам нам'яли боки — а то ж були не абиякі посланці, а сам імперський канцлер і один з палатинських графів! Невдоволені міланці взяли в облогу замок Треццо і закували в ланцюги його гарнізон. Урешті вони знову напали на Лоді, а цісар просто не тямився від люті, коли йому зачіпали це місто. І щоб дати їм научку, він взяв Крему в облогу.
Спочатку облога розгорталася за правилами війни між християнами. З допомогою міланців кремаски робили добрячі вилазки і захопили серед імперців чимало бранців. Кремонці ж (які з ненависті до кремасків стали тепер на бік імперії, разом з павійцями та мешканцями Лоді) спорудили потужні машини для облоги — які обійшлися у більше життів обложникам, ніж обложеним, але на це не було ради. Відбулися чудові сутички, зі смаком розповідав Поет, і всі пам'ятали той випадок, коли імператор зажадав від мешканців Лоді двісті порожніх бочок, наповнив їх землею й кинув у рів, а тоді звелів укрити їх землею та дровами, привезеними більш ніж двома тисячами возів, і обложники пройшли по них з молотами і таранами, щоб розбити мури.
Але коли обложники пішли в наступ найбільшою дерев'яною вежею, спорудженою кремонцями, обложені почали кидати катапультами каміння так, що мало не завалили її, й імператор аж оскаженів від великої люті. Він наказав узяти бранців — кремасків та міланців — і прив'язати їх перед вежею та по її боках. Він думав, що коли обложені побачать перед собою своїх братів, родичів, синів і батьків, вони не насміляться стріляти. Але він не врахував, якою великою була лють кремасків — і тих, що стояли на мурах, і тих, що були прив'язані перед ними. Саме ці останні стали волати своїм братам, щоб вони не зважали на них, а ті, що стояли на мурах, стиснувши зуби, зі слізьми на очах, далі цілилися у вежу, вбивши дев'ятеро своїх — кати своїх власних родичів.
Спудеї з Мілана, які прибули до Парижа, присягались Бавдолінові, що до вежі були прив'язані навіть діти, але Поет запевняв його, що чутка ця неправдива. Як би там не було, але це справило враження навіть на імператора, і він звелів відв'язати решту полонених. Та кремаски з міланцями, розлютовані смертю своїх товаришів, захопили алеманських і лодійських бранців, завели їх у місто, вивели на бастіони і з холодним серцем повбивали на очах у Фрідріха. Тоді він звелів привести під мури двох бранців-кремасків і там же вчинив над ними суд як над розбійниками й кривоприсяжцями, рокуючи їх на смерть. Кремаски переказали Фрідріхові, що якщо він повісить їхніх товаришів, вони повісять тих його людей, які ще були у них заложниками, але Фрідріх відповів, що хай тільки спробують, і повісив обох бранців. У відповідь кремаски coram populo[86] повісили всіх своїх заложників. Фрідріх, який уже геть втратив голову, звелів тоді вивести всіх кремасків, яких ще тримав у полоні, поставити перед містом цілий ліс шибениць і збирався повісити їх усіх. Єпископи з абатами поквапилися на покутне місце, благаючи, щоб він не змагався у злобі зі своїми ворогами, бо має бути джерелом милосердя. Фрідріха зворушило це втручання, але він не міг уже відступитися від свого наміру, тому вирішив стратити принаймні дев'ятеро з тих нещасних.
Почувши про все це, Бавдоліно заплакав. Не тільки тому, що був від природи людиною мирною, але й через думку про те, що його улюблений названий батько заплямував себе такими злочинами, і це переконало його зоставатися в Парижі і вчитися далі, а також дещо невиразним чином вселило в нього неусвідомлену думку, що в такому разі він не винен у тому, що кохає імператрицю. Він знову взявся писати щораз палкіші листи й відповіді на них, які взяли б за серце навіть пустельника. Та цього разу він не показав своїм друзям нічого.
Але він далі почувався винним і тому хотів зробити щось на славу свого велителя. Оттон залишив йому священний заповіт — вивести особу Пресвітера Йоана з пітьми поголосок. І от Бавдоліно вирішив віддатися пошукам цього незнаного, але — Оттон свідок — безперечно славетного Пресвітера.
Закінчивши курси трівіюму і квадрівіюму, а отже опанувавши мистецтво диспуту, Бавдоліно з Абдулом передовсім замислились: а чи існує справді той Пресвітер Йоан? Але почали вони над цим замислюватися, перебуваючи в стані, який Бавдолінові описувати Никиті не дуже хотілося.
Після від'їзду Поета Абдул став мешкати з Бавдоліном. Якось увечері Бавдоліно вернувся додому і побачив, що Абдул співає на самоті одну зі своїх найкращих пісень, у якій мріє стріти свою далеку принцесу, але раптом, уже бачачи її цілком близько, він немов починає відступати назад. Бавдоліно не розумів, чи то музика так вчинила, а чи слова, але образ Беатриси, який одразу явився йому, поки він слухав цієї пісні, став тікати від його погляду, розчиняючись у ніщоті. Абдул співав, і ще ніколи спів його не лунав так спокусливо.
Скінчивши співати, Абдул упав геть знесилений. Бавдоліно злякався на мить, що він утратить тяму, й нахилився над ним, але Абдул зробив жест рукою, немов заспокоюючи його, і тихо засміявся — просто так, без жодної причини. Він сміявся, трусячись усім тілом. Бавдоліно подумав, що його лихоманить, та Абдул, далі сміючись, сказав йому, щоб той залишив його — він сам заспокоїться, бо добре знає, у чому тут річ. І врешті, під тиском Бавдолінових запитань, він вирішив звірити йому свою таємницю:
— Послухай, друже мій. Я спожив трохи зеленого меду, лише трішки. Я знаю, що це диявольська спокуса, але іноді
