Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

коли п’ятірка друзів під’їжджала верхи до околиць Парижа. (Враховуючи дворічний стаж перебування підопічних за кордоном, наставник Андрій Руткович виїхав сюди днем раніше, щоб підготувати ґрунт для прибуття учнів.) Втім, до готелю «Дю Пост», де молоді люди збиралися зупинитись попервах, доки не знайдуть інше житло, було ще далеченько. Попереду їхав Юрій Немирич, за ним — Олександр Чаплич і Микола Любенецький, позаду — Андрій Вишоватий і Петро Суходольський.

Огинаючи крутий поворот надзвичайно вузької вулички у передмісті, Юрій почув лемент і помітив попереду якийсь рух. Тому княжич негайно осадив свого коня і запитав у першого-ліпшого перехожого:

— Що там сталося?

— Карета, отак… — у відповідь розвів руками той.

Під’їхавши ближче, побачили, що невеличка карета дуже сильно нахилилася набік і перегородила дорогу, поруч з нею молотили землю копитами й іржали очманілі налякані коні. Перекинутися повністю екіпажу завадили густі зарості чагарнику, який буйно розрісся просто на узбіччі вулички. Один з пасажирів — розлючений огрядний стариган, лаявся з кучером, висунувши голову й руку зі стиснутим кулаком у переднє віконце. Довкола карети зібралася юрба витріщак, які спостерігали за подією, не забуваючи роздавати поради. Між тим, з екіпажу долинали стогони й голосіння жінок.

Молоді люди спочатку оніміли, спостерігаючи цю потворну сцену й вислуховуючи огидну базарну лайку. Втім, ненадовго: Немирич отямився першим і одразу ж кинувся діяти. Якщо не розвантажити карету, розблокувати вуличку, і проїхати не буде можливості. Отже, насамперед потрібно допомогти пасажирам карети — тим паче, що це, здається, жінки…

— Припиніть негайно сваритися! — прикрикнув Юрій на старого товстуна і кучера, зістрибуючи з коня. Ті миттю замовкли і здивовано озирнулися на незнайомого прибульця.

— Вгамуй коней! — наказав княжич кучеру, який підкорився наказу шляхетного юнака з несподіваною швидкістю.

Кивнувши на карету, Юрій звернувся до друзів:

— Давайте-но допоможемо пасажирам вибратися, а потім поставимо карету на всі колеса, якщо не хочемо провести тут цілу ніч.

Його рішучість стала добрим прикладом для наслідування друзями. Насамперед, молоді люди витягнули з екіпажу опасисту служницю, яка негайно ж заголосила на всю вуличку:

— Ой, лишенько! Врятуйте мою пані, благаю вас!

Між тим, Петро й Микола вже витягали з карети старого буркотуна, тоді як Олександр з Андрієм зосередили увагу на літній пані, яка нестямно стогнала, здригаючись від обурення й болю. Зрештою Олександр легко підхопив її на руки й благополучно поставив на землю. Наостанок Юрій зазирнув у спорожнілий, як здавалося, екіпаж і помітив, що там залишився ще один пасажир… точніше, пасажирка.

— Тримайтеся, я вас витягну! — гукнув він.

Спочатку назовні з’явився геть зім’ятий капелюшок, потім тендітна дівоча фігурка. В цю мить порив вітру зірвав капелюшок з голови його власниці, й під копицею розпатланого світлого волосся кольору стиглої пшениці Юрій побачив овальне дівоче личко з величезними переляканими очима. Краса дівчини вражала, тому Юрій трохи забарився.

— Рятуйте! — скрикнула вона, негайно відчувши розгубленість Немирича. До карети підскочив Андрій Вишоватий, і молоді люди разом допомогли юній панянці вибратися звідти. Опинившись на твердій землі, дівчина глянула на своїх рятівників знизу вгору і на якусь мить потонула в бездонних очах Немирича, який стояв майже поруч з нею. Рум’янець заграв на блідих щоках панянки, від зніяковіння вона не могла відшукати потрібні слова, тому просто дивилася на юнака завороженим поглядом. Юрій у свою чергу засоромився й опустив очі.

— Обережно! — пролунало у нього над самим вухом. Витріщаки миттю відбігли подалі. На щастя, Немирич теж встиг відскочити, бо саме зараз його супутники спільними зусиллями вирівняли й поставили на колеса карету.

— Кучер п’яний! Свинота!!! Бидло!!! — негайно заволав старий товстун.

— Кучери завжди п’яні, — зітхнув князь, відходячи геть подалі: розмова в цьому ключі йому не подобалася. Щоб відволіктися, оглянули екіпаж. Схоже, при завалі набік він не надто постраждав і цілком міг рухатися далі. Друзі розвернули піднятий екіпаж уздовж дороги, разом із кучером перевірили кінську упряж. Після того в карету довелось заносити на руках літню пані: вона все ще не оговталася до кінця… Далі в екіпажі розмістилися товстун і опасиста служниця. Дівчина продовжувала стояти трохи віддалік від усіх, Немирич підійшов до неї й мовив чемно:

— Чи відомо вам, де ви маєте зупинитися сьогодні ввечері?

— У готелі, «Дю Пост», — відповіла вона, мило почервонівши.

— Тоді ми відвеземо вас, бо й самі їдемо туди.

— Я… я би з радістю, але…

— Ніяких «але»! Обіцяю, що всі пристойності будуть дотримані, до того ж з нами ви дістанетеся готелю швидше, ніж у вашій старій колимазі.

Дівчина посміхнулася у відповідь… Аж тут пролунав голос пані:

— Ельжбето, довго тебе ще чекати?

— Матінка кличе! — винувато прошепотіла дівчина. Але княжич звернув увагу на інше:

— То ваше ім’я — Ельжбета?.. Яке прекрасне ім’я! Воно вам дуже личить.

Навіть настільки незначущий комплімент змусив дівчину зашарітися, тому хоч як приємно було Юрію спілкуватися з настільки чутливим створінням, надалі він вирішив бути більш обачливим і не бентежити даремно її ніжну душу. Адже ще потрібно довідатися, хто вона й звідки…

— Ельжбето! — знов покликала її мати.