Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Для вечері вона обрала блідо-рожеву сукню — щоправда, зшиту далеко не за останньою модою, зате чисту і свіжу. Може, ніхто не зверне уваги на те, що сукня стара. Адже тепер пізно, й вечерятимуть вони неодмінно при свічах…
Служниця принесла дзбан з підігрітою водою. Дівчина умилася, вдягла чисту сукню, зачесала пишне волосся і вже хотіла спуститися вниз… як раптом двері з гуркотом розчахнулися, й у кімнату вихором увірвалася розлючена мати у супроводі їхньої огрядної служниці.
— Куди це ти зібралася? — істерично закричала вона.
Ельжбету здивувала настільки несподівана поява: адже в дорозі мати весь час стогнала і скаржилася, як у неї все болить і як вона стомилася. Дядечко її тільки тим і заспокоював, що на них чекає смачна вечеря в затишному готелі. Здавалось, під впливом тих розмов мати втихомирилася. Ельжбета тим паче чекала вечері, оскільки розраховувала знов побачити їхнього рятівника…
Як раптом цей скандал! Чому?!
— Мамо, я збираюся повечеряти.
— Я не піду на вечерю в цьому жалюгідному готелі!
— Тоді я піду вечеряти з дядечком Вацлавом.
— Нікуди ти не підеш! Ні зі мною, ані тим паче без мене!
— Але ж, мамо, я голодна!..
— Нічого, голод — найкращий друг шляхетних дівчат! Ти ж не хочеш перетворитися на Марію, его ж?! — і мати кивнула головою у бік служниці.
— Ні, не хочу, — тихо прошепотіла Ельжбета.
— Тоді лягай спати! Негайно! І з кімнати не виходь ані на крок!
Ковтаючи мимовільні сльози, дівчина роздяглася й лягла у постіль. Барбара наблизилася до ліжка, сухо поцілувала дочку в щоку, прошепотіла:
— Спи, дитино, поїмо завтра ранком, — й загасила свічку.
* * *Юрій миттєво підхопився з ліжка, бо у двері тихо постукали: це прийшов готельний слуга з водою. Немирич нашвидку освіжився, вдягнув чисту сорочку і спустився вниз. Друзі вже сиділи за столом і вечеряли.
– І давно ви тут? — поцікавився Юрій.
— Давненько… — відповів Андрій.
— А чого мене не дочекалися?
— Чекали, просто всі голодні… У кімнату постукали, а ти не відповідав, — пояснив Петро.
— А наші підопічні вечеряти вже приходили?
— Та ні, не було їх ще, — відповів Олександр, проте Петро заперечив:
— Був старий. Покрутився навколо нас, а потім утік кудись.
— Ну, то прийдуть пізніше, — заспокоївся Юрій. Хоча й дарма: ні матір, ні її чарівна дочка, ані дядько до вечері так і не вийшли. «Треба було їх ще тоді на вечерю запросити, щоб як слід зазнайомитися», — докоряв собі за тугодумство княжич.
* * *Прокинувся Юрій на самому світанку, одразу ж спустився униз і спитав в хазяїна готелю про гостей, які прибули вчора. Але той тільки руками розвів і зітхнув тужливо. Виявляється, гості, про яких запитував месьє Немирич, прокинулися ще до світанку, нашвидку поснідали й полишили готель настільки поспішно, нібито їх сам нечистий наздогнати намагався. Та ще й заплатили обмаль…
— А як вони реєструвалися? — поцікавився Юрій і, чудово розуміючи причини невдоволення співбесідника, продемонстрував йому срібняка.
— Самі розбирайте карлючки цього скнари, якщо хочете… — пробурмотів господар готелю, забираючи монету й натомість підсовуючи юнакові книгу реєстрації постояльців. Юрій насилу розібрав, що там написано чи то «Лещ», чи «Леш». Почерк у старого буркотуна, який виявився ще і скнарою, був і справді нерозбірливий. Ото сімейка!..
Відтоді Юрій частково втратив розум. Весь вільний від навчання час (а нерідко й під час студіювання) він не міг думати взагалі ні про що інше — тільки про юну Ельжбету, красуню з ніжною напівпрозорою шкірою і чарівливими очима. Юнак невпинно корив себе за те, що не виявив достатньої рішучості й наполегливості, а тому не дізнався про дівчину все та одразу. Тепер же серце його було навіки розбите.
Втім, незабаром розсудливість все ж таки взяла гору, тоді Немирич вилив драму випаленої невизначеністю душі у своїй першій і останній у житті любовній поемі. Слухаючи цей шедевр, його старший товариш Кшиштоф Арцишевський делікатно натякнув, що таланти юнака явно лежать поза сферою любовної лірики. І цим зробив Немиричу найціннішу послугу: хоча княжич відреагував на нищівний висновок дуже бурхливо, але, не одержавши дружньої підтримки, поступово заспокоївся і знову повернувся до засвоєння різноманітних наук. Адже, власне, він і поїхав до Європи за знаннями, а не за ефемеридою кохання…
Протягом життя Юрій Немирич створив цілу низку теологічних праць, зокрема трактат «Опис і виклад духовного арсеналу християн», а також уклав збірку молитов і гімнів для аріянських громад.
