Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Ранньої осені, коли надворі стояло «бабине літо» і ще не всі студенти поз’їжджалися на заняття, одного дня біля навчального корпусу самотньо стояв юнак і терпляче очікував на викладача, якого все не було. Раптом з будівлі на вулицю вийшло близько десятка студентів, а слідом за ними у дверях нарешті з’явився літній професор, одягнений у широку мантію з білим відкидним коміром — Гуго Гроцій. Парубок зірвався зі свого місця й підбіг до викладача.
— Добридень, пане вчителю! — привітався він. — Мені передали, що ви хотіли побачити мене.
— Авжеж, Юрію, це так і є. Мені дуже лестить ваш підвищений інтерес до мого предмета. Тож я хотів би обговорити з вами програму ваших занять.
— Я слухаю вас.
— Насамперед, пане Немиричу, я склав для вас список літератури, необхідної для якнайкращого засвоєння матеріалу. Ось, будь ласка! — і Гроцій простягнув юнакові кілька аркушів паперу.
— Дякую, пане вчителю. Я неодмінно проштудіюю усі ці книги, від першої до останньої.
— Більшість із цих книг можна знайти в бібліотеці, а от решту…
— Не переймайтеся, пане вчителю, неодмінно ознайомлюся з усією літературою, рекомендованою вами.
— Добре. І також не забудьте відвідати завтра лекцію.
— Обов’язково! До побачення, пане Гроцію…
— До зустрічі, пане Юрію.
Немирич щодуху прибіг до університетської бібліотеки, окрилений тим, що Гуго Гроцій взявся особисто обговорювати з ним програму занять.
Бібліотечна зала була щільно заставлена численними шафами, на яких нерівними рядами вишикувалися книжки. Юрій пройшовся уздовж рядів, розглядаючи корінці томів і читаючи назви. Як раптом, немовби з-під землі, перед юнаком вигулькнув бібліотекар і спитав чемно:
— Добридень! Вас щось цікавить, юначе?
— Добридень, пане… е-е-е…
— Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, університетський бібліотекар. Якщо у вас є якісь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..
— Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, — почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: — Оце я хотів би замовити…
Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:
— Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький — отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…
Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.
— Що вас бентежить, пане Мейсоне? — поцікавився Немирич.
— Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема — у мене багато знайомих букіністів.
— Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?
— Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?
— О, так, я маю час.
— Тоді, пане…
— Юрій Немирич.
— Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, — і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…
Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів — облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!
— Добридень! — здивовано відповів Юрій. — А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?
— Кшиштоф Арцишевський, — мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. — А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?
— Юрієм Немиричем мене звати.
— Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?
Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.
— Так, я із цим знайомий, — пафосно відповів Кшиштоф.
— А чи правда, що жителі Лейдена витримали річну облогу міста?
