Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

У 1630 році родина відправила молодого княжича в закордонну освітню поїздку. Рішення було ухвалене на сімейній раді. Поговоривши із старшим сином, батько остаточно переконався, що він прагне політичної кар’єри, для чого обирає фах юриста, і палко підтримав сина в його бажанні. Та й волелюбний[8] Лейденський університет для початку освітньої поїздки був обраний не випадково. Нідерланди й Голландія, що входила до їхнього складу, на той час вирізнялася у всій Європі вільнодумством і віротерпимістю[9].

Подорож обіцяла бути важкою й небезпечню, вона мала тривати спочатку суходолом, потім морем. Тому до Лейдена молодий княжич відправився не самостійно, а разом із групою однолітків — випускників Раківської академії: Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличєм, Миколою Любенецьким і Петром Суходольським. Супроводжував групу аріянської молоді старший наставник — доктор медицини Андрій Руткович.

Запряжена четвіркою баских коней поштова карета летіла стрілою по території Королівства Польського. Перед очима пасажирів проносилися милі серцю сільські пейзажі, широкі лани й густі ліси. Немирич і його друзі дедалі більше віддалялися від рідного дому.

На той час Польща перебувала у стані війни. На дорогах скрізь стояли застави. У маленьких прикордонних містечках і селищах були розквартировані війська. На поштових станціях перевіряли речі й особи мандрівників. Іноді доводилося тривалий час очікувати дозволу на проїзд і спеціальних перепусток. Доки черговий писар разом із старшим наставником щось оформлював, молода компанія навідувалася в найближчий трактир, де на них чекав гарячий обід або тепла вечеря.

На черговій поштовій станції змінювали коней, а їхній екіпаж оглядав місцевий коваль. Ночами намагалися не їздити, тому що в країні панував неспокій. Ночували зазвичай у придорожніх садибах, селяни привітно й радо приймали юних представників аріянської знаті. Юнаки поводилися тихо, скромно, платили завжди щедро.

Проїжджаючи польські міста, мандрівники відчували суворий і пригнічений настрій місцевого населення через війну й бешкетування інквізиції. Величезні костьоли, каплиці, монастирі займали цілі квартали, а на міських вулицях і торговищах замість ділового люду сновигали зграї ченців і черниць. Країна перебувала в запустінні, по дорозі їм дедалі частіше зустрічалися напівзруйновані садиби, недоглянуті сади й городи.

Прибувши в морський порт, мандрівники начебто потрапили до нового світу. Тут вирувала торгівля, у гавань заходили і звідси відбували по декілька суден на день. Здалеку купці привозили шовк, оксамит, прянощі, порцеляновий посуд та інші заморські дива. Вивозили мед, віск, янтар, деревину, коштовні хутра…

У Лейден пливли цілих сім тижнів по Балтійському морю на невеличкому кораблі, час від часу пристаючи до берега, щоб розвантажити частину товарів і завантажити інші. Плавання тривало без особливих пригод за винятком того, що 10 червня просто з палуби всі могли спостерігати затемнення Сонця.

У порт прибули пізно ввечері у неділю, 28 липня. Оселилися в одному з портових готелів. Все тут було незвичайним, починаючи від ліжок та інших меблів. Туалетів не було, натомість довелося знайомитись із нічними горщиками. Кухня дуже відрізнялася від польської: тутешні господині готували більш пісну їжу, переважали страви з риби.

Наступного дня поїхали в Лейден. Дорогою роздивлялися з вікон критого екіпажу довколишні пейзажі: стародавні фортеці, вежі, церкви з високими дзвіницями, невеликі акуратні будиночки з кольоровими черепичними дахами, зеленими садочками… Коли нарешті дісталися мети подорожі, на них вже чекали затишні кімнати в одному з тутешніх будинків. Привітний хазяїн нагодував мандрівників ситним обідом.

Наступного ранку, поївши свіжосмажених млинчиків, відправилися на прогулянку містом. Лейден виявився затишним містечком з безліччю каналів, неляканими качками і чаплями, яких можна було зустріти просто посеред вулиць, і специфічною архітектурою місцевих споруд. Весь центр міста був густо заселений. На перших поверхах будинків, як правило, розміщувалися крамниці, майстерні, ломбарди, таверни, на других жили їхні господарі.

Життя (і навіть торгівля!) тут спливало розмірено, можна навіть сказати — монотонно. В очі кидався загальний спокій, відсутність суєти. На вулицях і площах було повно художників, які малювали пейзажі або оформлювали вітрини, а також точильників ножів, дрібних торговців і ремісників. Захопившись, молоді люди заблукали й потрапили в ту частину міста, де через вузькість вуличок перехожим доводилося протискуватись між близько розташованими будинками. Просто на вуличках накопичувався бруд, який час від часу змивався дощами в численні канали. Не дивно, що скрізь відчувався жахливий сморід.

Зате уяву молодих людей вразив розташований у центрі міста гігантський