Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

— Не тільки. Лейденці навіть одержали як винагороду за свою стійкість оцей самий університет[11]…

— Та невже?.. А мер міста? Він же не втратить рук, правда ж?

— Та що ви, пане Немиричу, немовби дитина, чесне слово?! Руки у мужнього пана мера лишилися цілими й неушкодженими, не переймайтеся.[12]

— Пане Арцишевський, а на якому факультеті ви навчаєтеся?

— На факультеті прикладної механіки.

— О-о-о! Як шкода, що не на юридичному, як я…

— А чому шкода? Я два роки вивчав механіку й інші галузі прикладних наук, а також юридичне право. Не засмучуйтеся, пане Юрію, я постараюся відповісти на всі запитання, які ви задасте мені.

— Як добре! Мене дуже зацікавив державний устрій у Голландії. Чи допоможете мені розібратися в цьому нелегкому питанні?

— Природно, пане Юрію. Це моя улюблена тема, бо мрію побудувати державу з системою управління, подібною до голландської.

— Дозвольте довідатися, де саме збираєтеся її побудувати?

— Поки що не знаю точно, де саме. Хоч і схиляюся до Бразилії.

— Але ж Бразилія — це так далеко… А чому б не в Польщі, наприклад?

Якщо чесно, така прихована пропозиція виникла у Юрія щойно… Але цікаво, що скаже на це гість?!

— У Польщі, друже мій, я тепер персона небажана. Колись у молодості я припустився жорстокої помилки: взяв участь у дуелі, через що загинула людина. Тепер у себе на батьківщині я значуся в злочинцях. Тому де завгодно, тільки не в Польщі…

— Але ж ця дуель була чесною?

— Чесна? Раніше я також вважав себе правим. Я боровся за свої переконання, обстоював певні погляди. Ця людина образила не тільки мене, але людей, дорогих мені… Я викликав його на дуель, він погодився. Я володів зброєю більш вправно, ото й усього!.. Мене засудили до страти. Та я втік і тим самим обрав вічне вигнання. Раніше я вважав, що це несправедливо. А вже живучи тут, незабаром зрозумів, що ніхто не заслуговує на смерть, якщо його переконання не збігаються із твоїми…

— Сумна історія, — поспівчував Юрій. — Я теж випробував на собі несправедливість нашого суспільства.

— Не може бути! Я прекрасно знаю, що рід Немиричів є одним із найбагатших у Великому князівстві Литовському…

— Це так, але нині, як ніколи раніше, в Речі Посполитій посилилися гоніння на некатоликів. Єзуїти тепер розпоряджаються скрізь: керують державою, підробляють різноманітні факти, плетуть інтриги й навіть розпоряджаються королівською скарбницею!..

— Це сумно. Отже, за час моєї відсутності на батьківщині нічого не змінилося… і найближчим часом навряд чи зміниться.

— Чому ви настільки категоричні, пане Кшиштофе?

— Бо для того, щоб виправити усе це море несправедливості, доведеться змінити не тільки державний лад, але й відносини людей…

— Раніше я захоплювався математикою і був надзвичайно щасливим. Та коли з боку католиків на нас, аріян, розпочалися гоніння, стало очевидно: якщо я лишатимусь байдужним і не зроблю нічого для зміни нашого життя — усе так і залишиться… Тому я й вирішив вивчати право. Я боротимусь, але не зброєю, хоча нею також володію непогано. Ні, я стану найкращим політиком у Польщі! Вірю, що це допоможе мені змінити життя на краще.

— Цікава ви людина, пане Юрію! — сумно посміхнувся Арцишевський. — Виявляється, ви непоправний романтик і мрійник…

— Чому ви так вважаєте?

— Бо ви вірите, що зумієте перевернути життя у цілій державі, нічого собі! От тільки я, поговоривши з вами, ще більше переконався, що новітню державу з ідеальним республіканським устроєм необхідно розбудовувати поза межами Речі Посполитої. І чим далі від неї, тим краще! Бразилія, напевно, є найбільш підходящим варіантом.

Двоє молодих людей захоплено розмовляли, а старенький бібліотекар мовчки стояв собі в куточку і поштиво спостерігав за ними. Пан Мейсон не смів перервати їхню бесіду, тому що обговорювали вони, з його точки зору, дуже важливі речі.

От із цієї випадкової зустрічі в порожній бібліотеці Лейденського університету й розпочалася довголітня дружба двох мрійників — Юрія Немирича і Кшиштофа Арцишевського.

Тією весною Юрій відкрив для себе тяжіння до прекрасної статі в особі гарненької незнайомки. Сталося це під час подорожування до Сорбонни.

Вечоріло,