Нічого особистого - Настя Байдаченка

Що ж там із взуттям? Нема вже такого слова «взуття». Рожеві капчики з пуховими балабончиками плавають нарізно по номеру. Точніше вже навіть не рожеві. Ну вже, мабуть, не варто казати, що косметичка плаває десь поруч із капцями, бо Єва залишила її на ніч біля телефону.

Спершу Єва спробувала покричати. Від кількох не надто обережних спроб її голосові зв'язки рипнулись і вмерли. Вона засипіла. Єва вже знала, що буде далі. Кілька годин сипу, кілька годин прокуреного Висоцького, а потім головні зв'язки відкинуть копита днів на три-чотири, зрідка видаючи щось схоже на виск кролика, якого душать. Що й казати, ларингіт не надто приємна річ для телеведучої. Мабуть, ще гірша за відсутність макіяжу на людях.

Єва зрозуміла, що їй доведеться пробігти аби відчинити двері та показати, що їй потрібна допомога. Тобто помісити ніжками із малиновим педикюром каналізаційні відходи. Ще й холодні до того ж Коли Єва нарешті зважилася на водні процедури та відчинила двері, навпроти на стіні вона побачила напис червоним «Єво, я прикрашу ялинку твоїми кишками». У принципі, саме час — кінець грудня. В Єви затремтіли руки, вона швидко замкнула двері зсередини, а голос… А голос пропав остаточно. Мда, у жінок усе у мізках. І голос, і оргазм. Не фіг бути такою психопаткою! Вимкнути мозок, інстинкти увімкнути. Лише як?

На біду в номері був не звичайний замок, а картковий, сенсорний. Коли вставиш карту в спеціальний отвір — у номері загорається світло, вмикається клімат-контроль та на розетки подається електрика. У принципі, зручно. Єдине, що неприпустимо для параноїків. Двері відкриваються зсередини натисканням ручки — тому весь час здається, що їх не замкнено.

У двері постукали, Єва і хотіла б покликати на допомогу та навіть не могла запитати, хто там.

А просто відкрити було лячно, а може, там той недоумок, який хоче прикрасити новорічну ялинку її нутрощами.

Раптом, двері просто відкрилися. Без жодної її участі. Єва скам'яніла. Із номера ще хлинула вода. Зайшла Віка:

— Ти бачила, що на стінці навпроти написано?

Єва ствердно закивала непричесаною головою.

— І що ти тут досі робиш? Якщо тебе шукають, то залишаючись у номері ти капітально погіршуєш свої шанси. Я ще стикнулася в ліфті з чоловіком, він тебе шукав. Довгий такий, під два метри, на правій щоці шрам.

— Бельведер? — просипіла Єва.

— А я знаю… Таке спитаєш…. Давай передислоковуватися звідси.

Проти логіки не попреш. Особливо здорової жіночої. Єва натягнула довгого светра замість сукні й м'які готельні капці, що дивом лишилися в шафі на верхній поличці та не змокли.

Якби Стефі не захотілося шоколаду, вона б ніколи не виперлася із номера о сьомій ранку шукати автомат. Якби вона не виперлася із номера о сьомій ранку, то до неї додзвонилася б Новицька. Стефа б залишилася на поверсі і ніколи б не подумала, що в неї із гуркотом їде дах. Так ні ж…

Коли Стефа вийшла з ліфта, тихо дожовуючи Баунті, вона почула голосне «тваю ма…». Десь зі сходів у кінці довгого коридора. Нічого дивного, якби голос не скидався на пані Каретко. Oversweet girl Віку Каретко. Потім у світло-жовту стінку біля її дверей (треба сказати навпроти номера Новицької) було вмазано дохлого пацюка, мордочкою вперед, та непристойною позою до заду. А на стіні навпроти номера пані Герт було нашкрябано червоним «Сво, я прикрашу ялинку твоїми кишками».

Або в шоколад насипали дурі, або вона не прокинулася. Ні фіга собі: дохлі пацюки по стінках — куди дивиться санепідемстанція?

Із ліфта вийшла прибиральниця.

— Я у другий номер, — чомусь повідомила вона Стесю.

— А ви це приберете? — запитала Стеся, вказуючи пальцем на напис на стіні.

— Ага, приберу. Я тут усіх… усе приберу, — відповіла прибиральниця і постукала у двері. — Поприпералися, городські, сміття після них, що після атомної війни.

Єва не відчиняла. Прибиральниця зітхнула, розвернулася і пішла далі. Із її відра розпліскувалася вода, з димком виїдаючи на паркеті круглі дірочки.

— Гей, — крикнула «тихо офігєвша» Стеся. — Зачекайте!

Але прибиральниця вже зникла у ліфті. Стеся постукала до Новицької.

— Слава Богу, це ти! — Новицька геть не задушила Стефу в обіймах.

Ніколи б не подумала, що буде так рада когось бачити.

— Зачиняй двері. — Стеся для надійності привалила вхід тумбочкою. — У нас тут щось ненормальне. Хтось хоче прикрасити ялинку кишками Єви. Її самої у номері немає. Віки — теж.

— А мені на двері повісили дохлого пацюка. Відморозки.

— Придурок цей професор. Методи, мабуть, в Адольфа Батьковича переймав.

— Може, він маніяк? Із головою не дружить?

— Ти думаєш, тут маніяк? «Не хіло»…

— А хто б хотів розпотрошити нашу Єву?

— Давай викличемо міліцію.

— Та тут нічого не бере… Я зранку намагаюся когось набрати, марно. Навіть смски не відсилаються — заслабке покриття.

— Фак.

— Не те слово. Давай мислити логічно. Якого ми сюди приїхали?

— Психологічно реабілітуватися…

— Ага, а цього професора хтось перевіряв? Просто чотири дурепи поїхали туди, куди їм сказали. Заплатили грошей і не взяли чеків. Що там було у попередній угоді? Нікому не казати, куди ми їдемо… Думаю, нікого не зацікавить, що ми так і не підпишемо акти виконаних робіт.

Новицька дістала нотатник та почала писати.

— Думаю, професор і є маніяк. Треба його пов'язати та відвезти у найближчий відділок міліції. Твій Ніссанчик де? На готельній стоянці?

— Угу… Тут, у принципі, всі ненормальні. Он у