Нічого особистого - Настя Байдаченка

Чи якщо б у тебе не було ніг… А я…Ти знаєш, я б все одно тебе кохав.

Це він серйозно? Як зрозуміти, коли маніяки не жартують? Ну якщо дістане пилку та почне відпилювати їй ногу — значить не жартує. Перш ніж вона почала шукати поглядом, чи є звідки йому витягати пилку, вона отримала такий удар у зуби, що виплюнула нижній правий на підлогу. Із кров'ю.

Крантєц. Усьому є міра. Вона зараз розридається.

— О ні, такого не треба, я такого не люблю, — завбачливо повідомив маніяк, лагідно змахуючи з Євиної щоки сльози. — Не треба. Ти не переживай, і так будеш гарною.

Єва схлипнула сльозами-кров'ю-соплями та кивнула головою.

Він дістав ножиці та почав відрізати їй волосся.

«Якщо він мене не пришиє — нарощування волосся 600 баксів. Коронка 150.Сподіваюсь, ноги він все ж таки залишить,» — подумала Єва, намагаючись віднайти позитивні моменти в цій непростій ситуації.

— Ти ж розумієш, Єво, нічого особистого, — промовив маніяк, відрізаючи чергове пасмо волосся під корінь.

За ним тихо відкрилося вікно вентиляційної шахти, одним швидким рухом Новицька звісилася головою вниз та з тріском врізала йому по шиї ніжкою із шурупом від стільця.

На волоске судьба твая, врагі полни отвагі, Но, слава Богу, єсть друзья, Но, слава Богу, єсть друзья, І, слава Богу, у друзєй єсть шпагі. ОСОБИСТИЙ ЩОДЕННИК ПРОФЕСОРА Запис 7.

Боже мій, яка дрібниця. Береш у людини фобію та роздуваєш її, як повітряну кульку, додаєш трошки чисто фізичних незручностей. І «фсьо». А потім тихо спостерігаєш, як разом із природними рідотами виходить депресія. Ну і, звичайно, обличчя при цьому набуває дуже щирого виразу. Як тут каже одна розумниця, ну дуууже. Я тут, аби зазирнути в ці обличчя. У цьому мій найбільший кайф.

Епізод 11.2
Сеанс колективної терапії (мабуть)

— І що тепер робити? — запитала тремтливим голосом Стефа.

— Як що? Закопати його десь по-швидкому…

— Може, викличемо міліцію? — запропонувала Віка, логічну як на неї річ.

— І що ти їм будеш розповідати? Про самозахист? Фіг що доведеш… Є труп, треба когось посадити, — зауважила Новицька. — Закопаймо та й потому.

«Та у них тут у всіх тихо їде дах. Навіть якщо їм пришиють неумисне вбивство. Може, у стані афекту. А мене загребуть як співучасницю,» — подумала Віка. Закопувати труп було неправильно. Однозначно неправильно. Це було проти всіх правил. Коли Віка не могла діяти за чітким кодексом правил — вона розгублювалася.

— Та ви тут усі божевільні, — закричала Віка. — Абсолютно. Це ж труп…

— Треба думати, ти нормальна? — нарешті випалила шокована Єва. — Або копай з нами, або вали геть. І так миршаво. Ти тут взагалі щось нормальне сьогодні бачила?

Новицька, Герт та Мороз — одночасно повернулися до Віки. Зважаючи на труп та кров на підлозі, вигляд у них був зловісний. Особливо у Новицької, із ніжкою стільця у руці. Віка Каретко спочатку звично сполотніла, а потім її тонке обличчя налилося червоним так, наче шкіра ось-ось лусне. Як у бика, коли показати червону ганчірку. Ага, блін, психологічна реабілітація. Вона звідси стовідсотковою шизофреничкою вийде. Дзуськи!

— Та пішли ви всі на JL зі своїми професорами! Я їду додому. З мене досить!

Віка розвернулася та пішла геть з веранди, залишивши решту дівчат розмірковувати над похованням.

У мармуровому холі професор дзвінко гепнув долонею по столу та задоволено посміхнувся:

— Віка Каретко. Вашу поведінку було змінено. Ваш курс закінчився. Бажаю вам більше зі мною не зустрічатися. На все добре!

Електронний скляний екран відділив Віку від професора. Адміністратор готелю та покоївка допомогли винести валізи до автівки. Нарешті у неї були запасні лінзи. На світ знову хтось навів різкість.

Уже втрайом, уже у нас патері, Но жізнь дуель, чєво же ми хатєлі… Епізод 12
(що сталося після)
Віка Каретко

Навагодняя ночь, а я бєз шампанського.

Вєрка Сердючка

Геть, геть із цієї божевільні!

Подалі, якнайшвидше.

М'яко падає новорічний пухнастий сніжок. Шлях ковзкий, зчеплення із дорогою поганеньке. На дорогу час від часу вистрибують біленькі зайчики, неадекватні ворони кидаються на скло, як темні у «Нічній варті».

Радіо. Де ж радіо? А в «атвєт тішіна». Ну не те щоб тиша, а доволі голосний тріскіт, та все одно у цій передноворічній мряці доволі страхітливий. Віка пошаруділа правою рукою у бардачку. Є! Хоч якийсь диск є. Цікаво, що ж це в нас?

Програвач затягнув у себе диск без ознак стильової приналежності. Із колонок полилося:

Скоро будем атмечать Новий год, Новий год, Новий год…

Ага, дулю із маком, а не Новий рік. Зараз чверть до дев'ятої. Якщо надзвичайно і неймовірно пощастить, до дванадцятої вона буде у Львові. Можна сподіватися, що у «Жоржі» залишився вільний номерочок. У «Grand hotel» точно залишився. Але там невиправдано дорого.

Світло дальнього виду вириває спереду шматки жовтуватого шляху. У дзеркалі заднього виду блимнула пара фар. О, ще хтось вирішив попертися до Львова у новорічний вечір. Ні щоб жерти собі тихо салат олів'є та дивитися «З легкою парою». Вона б сама із радістю з'їла б тарелю олів'є та ввімкнула рязанівське кіно.

Черговий біленький зайчик вистрибнув