Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
І знову не можна розуміти слів бабці. Мама догадується, що тепер ідуть науки: як повинен «він» виглядати та в який спосіб найлегше собі його серце здобути. Але ось знову щось обурює бабцю, бо голос знову стає на цілу октаву вищий:
— Коли я була таку доньку мала, як ти!.. З своєю... з твоєю мамою... мала я чистий хрест божий з її науками та самостійностями... Не хотіла... розуміти мене... що для жінки найкраща самостійність при боці чоловіка... Богу дякую, що хоч внучка розуміє мене...
І знову щось шепочуть обидві...
1934
ЙОГО СЕСТРІ — МАРІЇ
Оркестр вже давно втих, а перший скрипак усе ще стояв на підвищенні. Не міг обігнатися від жіночих рук, що простягались до нього й просили, так сердечно просили, ще раз заграти.
Це був твій брат, сестро.
Я ступила на поріг салі, а доглянувши його посередині цього малого світика темних й ясних жіночих голів, почула, як щось кольнуло мене в саме серце.
Так кожна з цих голівок — то барикада, кожна з цих простягнених рук — то загорода з кільчастого дроту на дорозі до серця твого брата... Як же ж мені дістатись до нього?
І враз надбігла ти, ясноока, з другої салі з своїм коханим. Із сміхом промостила собі ліктями дорогу до брата, поклепала його по рамені, щось шепнула до вуха й... сталось чудо: його скрипка знову ожила.
Ще того самого вечора познайомилася я з тобою й запросила тебе до себе. З тієї хвилини шлях до серця твого брата стояв передо мною певний і без перешкод.
Вибач мені за цей підступ.
Не пам'ятай мені й моєї нещирості в перших днях нашої приязні. Ти — його сестра! За все, що потім було, тобі належить тільки дяка й благословення від мене. Благословляю: за кожну записку від нього, за кожну сумну чи радісну вістку про нього, за кожну зраджену таємницю з його життя, за кожну переказану пригоду з його дитинства, за кожну привичку, за кожне його уподобання — благословляю і за перед-сказання його зради й кінця нашому коханню...— також благословляю.
1 тепер вибач мені мою нещирість: інколи ще пишу до тебе. Так як би ніколи й не знала твого брата. Так як би тих кілька літ змили всякий спомин в мойому серці по ньому.
Пишу: про себе й свою нову любов, про справи далекі й близькі моєму серцю, про все й для всього є в моєму листі згадка й місце, тільки для твого брата нема слова в мене...
Але ти, ясноока, не тільки його сестра, ти й жінка ще. Ти вичитуєш у моєму листі не написане, те незапитане, те найбільш пожадане... й на кожне моє питання присилаєш мені відповідь: він здоровий і веселий... їхав за границю й оце повернувся... Його суджена чужинка, й тому нема місця для неї у вашім домі... І так далі, й так далі... зовсім так, як колись.
Благословенна будь, сестро, за своє чуйне серце, що ненаписане відчитує, на непитане відповідає. Благословенна будь за своє велике серце, що вміє вибачити нещирість з надміру любові.
А тобі, Всевишній, тричі дяка за те, що крім серця даєш нашим коханим ще й сестри!
1934
ЖЕРЕБ
— Ти, може, хворий? — спитав він приятеля й усміхнувся сам з свого питання: не могло бути й мови про хворобу в цього чоловіка.
Той заперечив:
— Хворий? Зовсім ні.. Звідки впало тобі таке питання в голову?
— Ну, судячи з твоєї міни... треба вважати тебе або за хворого, або... за дуже нещасного. Серйозно, в чому річ?
Той знову заперечив:
— Що ти причепився до мене сьогодні? Вже гості починають звертати увагу на нас... Ніяких клопотів ані неприємностей не маю... Тільки бачиш...
— Сам не знаю, чого хочу,— закінчив за нього думку приятель-оптиміст.
— Власне,— підхопив він думку приятеля,— ти вгадав: не знаю, чого хочу. Проте виразно почуваю, що... щось наче бракує в моєму житті від якогось часу...
— І ти кажеш, що здоровий? Але ж це справжня хвороба: хотіти чогось і не знати чого... Ні, хлопче, ти про свою хворобу не розповідай так голосно, бо ще тут вирішать, що я доглядаю за нешкідливим вар'ятом.
— Покинь жарти. Ти думаєш, що багато є таких людей, які, коли б їх хтось знічев'я запитав, чого хочуть, вміли б відповісти? Не подумавши, отак відразу? Ти уявляєш собі, що коли б я так, наприклад, першому-ліпшому чоловікові запропонував: зараз дістанеш стільки й стільки грошей, але мусиш сказати, що хотів би ти за них купити, думаєш, що багато знайшлося б таких рішучих?
— Думаю, що кожна нормальна людина знає, чого хоче, крім тебе. А до того, є такі люди, що мають такі зовсім собі дрібні бажання, через ціле життя мріють про їх здійснення і... вмирають тільки з мріями. Знаєш, такі зовсім дрібні, «неможливі» бажання, яких не можна здійснити, бо видаток на них порушив би вже норму всього їхнього життя. Мій дядько, наприклад, ціле своє життя мріяв про гойдак... і вмер па постелі, не діждавшись... гойдака...
— Шкода, сьогодні, напевно, вже мав би гойдак. Знаєш, як знайдеш мені чоловіка з таким «неможливим» бажанням, що відразу знав би, чого хоче,— даю тому щасливцеві сотку на руки.
— Слово?
— Слово!
Приятель торкнув його за лікоть:
— Не треба багато шукати. Ось на тротуарі готелевий «експрес»[17] стоїть на однім і тім самім місці, відколи ми в кав'ярні сидимо. Спитай цього сердегу: він, певно, має якесь «неможливе» бажання. Чекай, я напишу кілька слів до сестри і під цим приводом гукну його сюди, а ти розговорися з ним.
— Багато заробляєте? — почав той балачку з «експресом», поки приятель писав листа.
— Та звідки багато?.. Пан ніби не знають, які тепер часи?..
— Ну, а хотіли б ви часом заробити більшу суму грошей... наприклад, яку тисячку?..
— Та що пан таке говорить! Хто тепер годен тисячу заробити?
— Могли б ви, наприклад, знайти гроші... бувають чей же випадки, що хтось згубить гроші. Що б ви годі з грішми робили?..
— До поліції віднесу, бо можуть спіймати, тоді була б кара.
— Звісно, але якби вам так хто подарував кілька соток, що
