Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде

У неділю у церкві замість на святих, зиркала я на твої руки. Вже тоді була на них вирита твоя доля. Я заздрила тобі тієї долі. Потім минуло одне, друге, третє літо, а тебе не було. Роки ті пройшли безбарвно, не залишивши теплішої згадки по собі.

Четвертого літа ти приїхав. Ми обидвоє мали вже стільки літ, що треба було, щоб аж хтось третій пригадав нам, що ми зналися колись. Нас познайомили. Та аж після цього знайомства довідалася я, які далекі ми знайомі. Ти вже не був тим, що колись. Життя у чужім, далекім місті витиснуло свою печать на твоїй душі. Навіть голос твій дзвенів, як відгомін міського гамору.

Навіть руки твої, твої прекрасні пальці змінились: дорогоцінні, щасні камені, здається, небагато щастя принесли їм.

І, може, саме через те чуже, далеке мені в тобі став ти мені ріднішим, ніж моїй добрій мамі, що так дуже хотіла відвернути нещастя від своєї дитини.

Той час повинна я забути. Як довго тривав він? Рік, пів, хвилину, вічність?

Потім прийшли два важкі роки. їх буду довго пам'ятати. Я носила заручиновий перстень, готовила виправу і нишком через десяті уста довідувалася про тебе далекого. Ти блукав бездомним птахом десь по світі в той час, як я готувалася до власного гнізда. Може, так доля хотіла, а може, була в цьому тільки воля моєї мами, що так дуже бажала бачити мене щасливою. Потім загубила я свідомість часу. Про тебе не було нізвідки вістки, та туга моя не змаліла від цього. Аж випадково (коли жінка має вже чоловіка й ім'я вірної дружини, тоді все, що станеться, мусить бути для неї «сліпим» випадком, хоч би той випадок коштував її років зусиль) стрінула я тебе за чорним, як віко труни, фортепіаном, в однім із нічних заведень гамірного чужого міста.

Та ти не впізнав мене. Молоді не довіряють своїй нам'яті. Щоби не забути один одного, вирізують свої імена по деревах, дарують собі квіти та світлини[16]. Ми теж, щоби пригадати себе колись, виписали були у своїй пам'яті одну східну мелодію. Але ти не пізнав мене, бо давно забув нашу східну, давню, немодну мелодію. Я розуміла тебе: забагато за той час продзвеніло у твоїх вухах мелодій, забагато нових, забагато модних, щоб ти міг пам'ятати ще мелодію, якої вже ніхто не співав.

Ми з чоловіком були біля входової брами, як нагорі в голю втихла оркестра і хтось почав грати на фортепіані давно призабуту, немодну мелодію. Відтоді туга моя, як той циган, волочиться по світі, заслухана у тони старої східної мелодії.

1934

ДУХ ЧАСУ

Галя манікюрує собі пальчики й розмірковує над подіями останнього тижня. Виходить, що таки їде до Львова.

Власне, вона проти цього нічого не має. Чого? Можна й до університету записатися.

Правду кажучи, Галя думає, що це мусить навіть бути цікаве: приходиш собі на лекції, коли хочеш, покидаєш, коли хочеш. А до того товариші. Так, там обов'язково всі «товариші».

Справді цікаво.

А крім того, й те треба взяти до уваги, що тут, у їх містечку, зараз би всі інакше почали до неї ставитись, якби була в університеті записана.

Не обов'язково й кінчати. Назва «студентка» й так прилипла б уже до неї на довгі роки.

Все було б дуже мило, якби мама не вперлася, щоб вона таки дійсно закінчила університет. Грошей у них не переливається, тож і Галя не може довше студіювати над чотири роки. Галя мусить мати «свій хліб» і бути самостійною,— каже мама.

Але Галя не хоче ані «свого хліба», ані «самостійності», бо Галя має свої плани...

Але як пояснити це мамі, коли мама ще з тих, що за «власним хлібом» уганялися?

Тому Галя обирає окружні дороги:

— Мама знає, що Стефко Загірний ще й цього року не закінчив курсу. Каже, що в університеті не те, що в гімназії... Каже, що попросту... попросту... не можна того курсу закінчити...

Мама не догадується, куди спрямована стріла, тому відповідає в найглибшому переконанні:

— А ти, доньцю, покажеш усім, що за чотири роки приїдеш з дипломом у руці... Ще, може, й з планом докторської праці... Так, я не раз це говорила, що жінки куди здібніші й солідніші від чоловіків. З мене тоді сміялися... а тепер ти доведеш... Ех, якби я мала таку змогу студіювати в університеті, як ти...

Галя підкрадається з іншого боку:

— Мама чула, що Оля виходить заміж на канікули? Сміється, що на студії їду. Каже: «Волію ті гроші собі на посаг зложити». Каже таке смішне: «Заки ти покінчиш свої студії, то я вже сина буду виховувати на щирого патріота». Смішно...— додає від себе Галя для того, щоб увести в оману материне вухо.

Але мама наче не дочуває сьогодні.

— Дурницю робить Оля, а ще більше її батьки, що дитину без ніякого звання, без забезпечення дають з хати... Ану ж хай умре чоловік чи, і таке буває, вона не зможе погодитися з ним у співжитті, то що тоді? От ти, моя доньцю, скінчиш університет, будеш своя пані... А тоді — знайдеш собі до вподоби чоловіка — добре. Не знайдеш — теж добре... А продавати себе комусь задля кусника хліба не потребуватимеш...

Галя не пробує вже більше. Пощо? Однаково з мамою не порозуміється...

На ґанку сидить бабця. Сидить отак цілими днями до сонця та й тільки й роботи, що мухи обганяти з рук.

Галя з серцем, повним непорозумінь і жалю, сідає собі на поріг ґанку біля стіп бабці.

Колись... як бабця ще цікавилася тим, що дома діється, Галя не з одного свого клопоту звірялася їй. Тепер бабця вже старенька. Дуже старенька. Буває інколи, що й переплутає минуле з теперішнім. А все ж таки... коли серце переливається від жалю, а рідна мати не розуміє...

До кімнати мами долітають слова розмови внучки з бабцею. Галя мусить кричати, бо бабця недочуває гаразд:

— Ну, нащо мені це, бабцю?

Бабця щось відповідає, бо Галя знову каже:

— Але як я це мамі скажу? Як?..

Це вже мусило обурити бабцю, бо підносить голос так, що мама розуміє кожне слово:

— А ти роби ось як: запишися на той університет... хай мамі здається, що ти вчишся... а ти розглянься... добре... Я теж так робила... але моя мама знала