Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
«Легко ступати по землі, коли маємо ціль у житті, коли маємо бодай ілюзію цілі»,— думає Олена. Бо хіба ж від сьогодні не ждатиме вона тієї днини, в якій подорожній знову заблукає до її дому? Хіба ж не легко, не радісно плистимуть від сьогодні дні, коли кожний новий день носитиме в собі надію, що може, власне в ньому заблукає подорожній знову до її дому?
Хіба не радісно від сьогодні буде жити от так надією... Навіть, навіть хоч би подорожній уже ніколи не мав заблукати вдруге сюди?
1934
ТИ
Ти сказав мені: «Коли настане весна, візьму тебе на руки й... скажу щось, чого досі ні одній жінці не говорив».
І я повірила, що в твоїм любовнім словничку можуть бути ще слова, що їх ти досі ні одній жінці не говорив.
(Вкажіть мені ви, що посміхаєтесь з моєї віри, одну-однісіньку жінку, яка не повірила б, що її вибраний зберіг у своїм любовнім словничку кілька слів виключно для неї,— і перестану вірити в кохання, як не вірю вже у вірність).
Ти маєш тридцять літ, профіль, як з каменя видовбаний, і... кілька слів, що їх ти ще ні одній жінці не виговорив.
Тому я від котрогось грудня думаю про весну... Тільки з чого пізнаю я її тут, у місті?
Може, на селі десь ластівки вже гнізда в'ють і діти по насипах вже босі бігають... Тут єдиний вісник весни — перші весняні жіночі капелюшки за вітриною.
Скажи: що має статись тоді, коли за вітриною буде багато весняних жіночих капелюшків?..
І на тротуарах уже так сухо, як весною на насипах на селі буває. Від цього дзвінкіше відбивають кроки в вулиці.
Увечері навмисне не заслонюю вікон: лежу в ліжку та вслуховуюсь у дзенькіт кроків на тротуарі... Думаю: твої кроки пізнала б навіть, коли б ти із сотнею війська марширував.
Та я чую різні кроки за вікном на вулиці: втомлені й легкі, недбалі й запобігливі, довгі й кокетливо-дрібні, але твоїх кроків не чую...
Я дуже добре знаю, що, де б ти не був, дорога від тебе до мене буде все така сама, як від мене до тебе... і я давно відшукала б тебе, якби не страх, що з ним приходить уже на світ жіноче серце...
Я боюсь, що можу одного дня стрінути тебе на тротуарі, такому сухому і теплому, як призьби весною проти сонця на селі,— у товаристві жінки, що буде як сама весна: у першім веснянім капелюшку на голові.
Цього я боюсь.
Ти маєш тридцять літ, профіль, як з каменя вирізьблений, і... тому я боюсь тієї незнайомої у веснянім капелюшку. Тієї неминучої... Тієї майбутньої...
Хто й яка вона буде, що задля неї забудеш ти мене? Розумна, гарна, молода, з серцем чи без нього?
1 як ти відречешся нашого кохання для спокою серця майбутньої?.. Чим уб'єш в її серці заздрість до наших днів?
Скажеш їй, що ти ніколи-ніколи не торкнув устами моїх уст? Запевниш, що ти ще нікого так не кохав, як її?.. Чи... може, обіцятимеш, як прийде весна, сказати і їй щось... чого ти досі ще «ні одній» жінці не говорив?..
ГОДІ!
Одного молодого ранку над'їхало те «щось» там, у душі, на візку, оперлося колесами об землю, стало й сказало: «Годі!»
Може, надтягало там роками, може, лише останніми місяцями приспішило свою їзду. Досить, що тепер стало на місці, як би родилося й зросло на ньому.
Годі!
Ні, справді, ніякої безпосередньої причини до цього не було. Міра усміхнулася й розкинула руки далеко від тіла: хай ніщо не тамує струмка свободи, що охопив її всю. За стіною одною, потім другою, потім десь з-за дверей вставали, непокоїлися, змагалися в своїм хвилюванні людські голоси й кроки.
Так званий порядок дня корчився, як гадюка, що їй наступлено на хребет. Хтось, така собі Міра «з ласки родини», посміла перекрутити в іншу сторону одне коліщатко в машині «порядку дня».
Пильний, як телеграма, стукіт у двері: Марічка.
— Слава богу, панночка лише заспали, а ми думали, що, може, захворіли... Прошу скоренько вставати: вже восьма доходить... Вже паничі посхоплювались... а кава ще не запарена... Ану ж пані схочуть сьогодні скоріше й собі встати...
Міра любується хвилину: в очах дівчини зовсім не лукавий острах. Острах, що біліє на саму згадку, що могло б статися, якби... кави не було одного дня на час.
— Ні, я не заспала, Марічко... Лежу отак від шостої в ліжку й думаю... Знаєте, про що я думаю? Думаю, що я вже п'ять років в цьому домі парю щоранку для всіх каву... і подаю декому навіть до ліжка... а сама ще ніколи не пила тут кави в ліжку...
— То панночка хворі?..— напів питається, напів рішає Марічка.
Ні... як будуть за мною питатися, то скажіть... скажіть їм, що я... відпочиваю...
Марічка віддаляється. За дверима дуднять кроки всуміш з якимись голосами, що обурюються, бунтуються, аж лаються. Потім знову стукіт у двері. Нетерпеливий, короткий, без часу. Це кузин Івась.
— Міро!.. Ти ще лежиш у ліжку, Міро! Ти ж мала мені на піввосьмої випрасувати тенісну сорочку! Бійся бога, таж там на мене ждуть... а ти...
Як приємно слухати цього голосу: велике, з роздертими очима, здивування, поки що лише здивування, що вона може в цій порі лежати ще в ліжку, вбиває навіть обурення в цьому хлопчиськові... А прецінь обставина ця затримала таку преважну подію: там ждуть на нього на площі!
— Не маю якось охоти вставати, Івасю... Замикай двері, бо протяг...
І двері з лоскотом замикаються.
Вже без стукоту вбігає до кімнати довгонога, як і кульбаба, кузинка Орися:
— Міро, чи ти знаєш, що вже чверть на дев'яту і що вже мамця встала? Скоренько одягайся і накажи, що має Марічка на торзі купити до обіду... Ти знаєш, що мама не любить, як вона пізно з базару приходить...
Міра підпирає вигідніше голову рукою:
Може б ти раз, Орисько, подумала, що б то на обід пристарати? Мені здається, що я не буду більше цим займатися... Як ти думаєш?
Орися на таке не має що думати. Без відповіді вибігає з кімнати,
