Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
1934
«МАЛЕНЬКА ГОСПОДИНЯ ВЕЛИКОГО ДОМУ»
— Я прошу слова,— відповіла й собі Оксана.
— Спокій!.. Прошу заспокоїтися... Оксана просить слова...
Оксана переждала ще хвилину. Окинувши оком аудиторію, почала своїм притишеним, ніби з другої кімнати, як казав Борис, голосом:
— Півтори години слухаю вашу дискусію і, якщо не помиляюся, то справа ось у чім: Оленка обстоює думку, що кохання само вже є найкращим охоронним щитом проти зради і... всякого роду спокус. Так, Оленко? По-твоєму, коли щиро кохаєш, то хоч би сто нагод і сто гріховних «предметів» на день підсувати, ти однаково не зловишся на них з тієї простої причини, що любов до «вибраного» вбиває зовсім природно всяке зацікавлення і потяг до інших?..
— Так,— підтвердила Оленка,— тому вважаю всякі побоювання й обережність дівчат, щоб їхні приятельки не відбили їх суджених, просто смішними...
— А ви, Борисе, твердите, що за серце не можна мі в якому разі ручатись просто тому, що це не залежить від нашої волі, і... краще уникати нагоди до зради, ніж пізніше переносити її наслідки?
— Так,— згодився Борис.
— Добре,— сказала Оксана,— а тепер послухайте історію «маленької господині великого дому», як ми її називали за Джеком Лондоном. Свідком була я сама... Це було минулої зими в наших Карпатах, байдуже, де саме... Ми всі були вже в зборі, як до нашої домівки попросилося ще двоє «надпрограмоиих» лижників. Він і вона: Юрій і Уляна. Пара ця від першої спільної вечері завоювала нашу симпатію: він такий високий, що головою об сволок торкався, а вона — як курчатко: навіть до плечей не досягала йому. На додаток ці двоє лижників привезли з собою тільки одну пару лиж. Виходило на те, що Юрій на прогулянках возить свою суджену в наплечнику. Ще того самого вечора назвали ми Уляну «маленькою господинею великого дому». Бракувало ще тільки того «третього», і «маленька господиня» мала його вибрати собі сама з-поміж чотирьох співмешканців.
Другого дня Уляна призналася, що вона не любить лижного спорту: видається їй занадто втомлюючим. Сюди приїхала тільки для товариства судженому... Це мене здивувало...
— Нічого дивного,— пояснила «маленька господиня»,— це, може, навіть краще, як суджені мають де в чому відмінні уподобання.
Вони обоє з Юрою дуже зважають на те, щоб їх кохання не стало колись перешкодою в розвитку їх індивідуальностей.
— Людина повинна залишитися собою навіть тоді, коли когось любить більше, як себе саму,— висловила свою думку «маленька господиня».
Кожного ранку, як ми вибиралися в гори, на розі нашої домівки проводжала нас голівка «маленької господині». Опівдні заставали ми її у великому фотелі з підібраними під себе ногами з книжкою на колінах. Незважаючи на те, що вона кожне наше повернення (Юра звичайно вертався скоріше від нас додому) зустрічала справді з дитячою радістю, образ «маленької господині» у великому готелі все видавався мені чомусь сумним.
Я спитала її (потім думала, що не повинна була цього робити), чи не сумно їй самій по нашім від'їзді.
«Маленька господиня» енергійно заперечила голівкою:
— Коли б ви знали, яка це розкіш — уміти чекати когось дорогого, ви не дивувалися б мені. Інколи здається, що я жінка моряка, чоловік якої вибрався в далеку подорож... А інколи... Ви знаєте,— змінила раптом тон і тему розмови,— я два роки тому була серйозно хвора, і... мені не рекомендували перевтомлюватися.
— Ні, я не знала цього, звідки? В такому разі хай ваш суджений бодай що другий день лишається з вами.
— Ви зовсім не знаєте Юри... Коли б ви знали, як любить він простір,— «поклик» простору, каже він,— ви б не вимагали від нього... А до того... ми зобов'язалися взаємно шанувати особисту свободу... Любов хоче мати вільні крила, Оксано,— обернула в жарт нашу розмову Уляна.
Уляна говорила правду: Юра, як дикий звір, любив простір і небезпеку. Ми всі не могли начудуватися його відвазі і вправності. «Король снігів»,— сказала про нього Маруся. Лише Нора не захоплювалася їздою Юри. Вона не ховалася з тим, що мусить дорівняти йому.
Від неї пішла теж ідея влаштувати змагання. Всім було ясно, що це мало бути не змагання, а двобій Нори з Юрою.
— Чого ви хочете від Юри? — не втерпіла я, щоб не запитати Нори.
— Хочу бути такою, як він!..
Згодом помітила я, що Юра не покидає нас, як це перше бувало, на верхах і не йде скоріше до домівки. Він вертався тепер разом з усіма. Бувало й так, що навіть спізнявся інколи, як Норі приходила охота навчитися якого нового трюку на лижах.
— А все ж,— сказала я одного дня до Уляни,— ви попробуйте вчитися їздити на лижах. Це вам від мене щира рада.
— Ви підозріваєте, що я ревную до Нори? — спитала мене просто «маленька господиня».
— Ні, я не думаю, що ви заздрите... хоч не здається мені, щоб вас нітрохи не цікавило це, скажім, дуже щире ставлення Юри до Нори. Не вірю вам, Уляно...
Вона засміялася. Сміху цього не могла б я з чистим сумлінням назвати щирим.
— Ви всі дуже любі, дуже милі, але я направду нітрохи не заздрю ні одній з вас. Це не повинно ображати вас... ані дивувати, що... Юра користується такою свободою в мене. Я вже вам сказала: наша особиста свобода не сміє бути ні в чому порушена. Не бачу причини, чому мала б я зламати своє слово...
А проте одного ранку призналася мені «маленька господиня», що вона хотіла б побачити, як Нора і Юра з'їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають. Але нехай я її не зраджу перед Юрою; це буде несподіванка для нього.
Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдушних. Я вдала, що не догадуюся про справжню причину цікавості Уляни. Випадок хотів, щоб ми прийшли під гору, коли вони пустилися з гори. Як два крилаті птахи, пролетіли мимо і, не пізнавши нас, в шаленому розгоні помчали далі.
— Він не запримітив мене, і я не могла навіть затримати його,— сказала тихенько Уляна...
Я подумала тільки собі, що тих двох ледве хто стримає уже в їх розгоні.
Уляні сказала я ніби жартома:
— Забагато волі даєте Юрі — може ще
