Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде

Добре, добре... Про все це вона подумає ще цієї ночі, але зараз мусить бачити її. Ніяких докорів, ніяких суворих запитань. Тільки побачити.

На ліжку, поверх забутих нот, зіщулившись, з притисненими до очей долонями лежить Ірка... Марія нічого не розуміє: що це має значити? Ще не може вона підійти до дитини, взяти в обійми те писклятко і спитати, де болить. Ще боїться... ї питає без найменшої нотки суворості:

— Ірко, що сталося? Чого ти плачеш?

Двоє покірних, боязких, але таких щасливих, таких щасливих очей, що не можна їм гріха пам'ятати, дивляться на Марію.

— Ой, мамусику,— очі пробують всміхатися, але сльози раз у раз перешкоджають їм,— чого ти дивишся так недобре на мене? Я тобі завтра все скажу, я маю тобі так багато сказати... Тільки сьогодні не питай мене... Я така щаслива... Така щаслива...

— О, Ірусь, Ірусь, дитинко моя...— Марія не може більше нічого сказати. їй хочеться взяти ту дитину в свої обійми й гукнути всім матерям світу: «Яка з вас, матері, може похвалитися більшим довір'ям своєї дитини?..»

Ірка у милому здивуванні тулиться до мами й не може зрозуміти, чого мусик плаче... Хоче здогадатися...

— Але тебе я ще більше люблю, мусику...

— Я знаю, дитинко. Тепер іди спати. Завтра поговоримо.

Марії не спиться. Із заплющеними повіками лежить тихенько в своєму ліжку і ще раз переходить у думці все, що приніс їй сьогоднішній день. їй здається, що вона тільки сьогодні побачила світ зовсім іншим... Але її не лякають ті зміни, навпаки, вона бадьоро йде назустріч новому.

Ірка — вже не дитина, а молода дівчина. Закохана молода жінка... Марія щойно бачила, як та закохана дівчина плакала від надміру щастя.

Марія питає своє серце: «Невже ж можна аж так любити?»

«Невже?» — звертається до своїх майже забутих сімнадцяти літ.

Ті мовчать. Марія ніколи не плакала з надміру щастя, бо Марія ніколи не була аж так закохана...

Її власне життя було зразковим витвором суворого божка — Ладу.

Подія за подією, рік за роком пройшли спокійно, послідовно, неначе хтось невидний нанизував їх на рівну сталеву нитку.

1933

ХИМЕРНЕ СЕРЦЕ

Перший тенор державної опери Алєксі сидів при вході до міського парку і, здавалося, з увагою приглядався довгим рядам кошиків із квітами, що їх повикладали перекупки на продаж. Дві чи три дами з товариства, що ввечері ходили до опери, а перед полуднем, за вказівкою домашнього лікаря, на прохід до парку, всміхнулися здалека до артиста. Одна з них, мабуть дуже ще молода, побачивши Алєксі на лавці, звільнила хід, а зрівнявшися з лавкою, легко почервоніла.

Та перший тенор державної опери не хотів бачити нічого, крім двох рядів кошиків із квітами.

Можна мати двадцять сім літ, славу і багатство, діставати ласкаві усмішки (і те, що за усмішками скривалося) дам із товариства і не почувати себе не те що щасливим, але навіть сяк-так задоволеним.

Можна.

Людське серце інколи таке химерне. Поза кулісами державної опери кружляли плітки, що перший тенор, той недоступний, гарний Алєксі, не має щастя в коханні. Плітку цю мусила пустити в обіг хіба якась хористка, хоч здавалось це неймовірним.

Алєксі, божок мистецького світу, той самий, якого на сцені жінки обкидали квітами, а поза сценою багатомовними усмішками, він не мав би мати щастя в коханні?

Проте плітку цю по якімсь часі підтвердив і піаніст опери, який із цілого ансамблю був найближчим до першого тенора. Алєксі дійсно не мав щастя в коханні.

Як?

Алєксі не може закохатися. Не може, бо — не може знайти жінки, яка його не любила б і не була б музикальна. Очевидно, пояснює піаніст здивованим артисткам опери, цих слів не треба брати дослівно. Можливо, що Алєксі шукає жінки, якої серце треба б здобувати, а не брати.

Але хто молодий, гарний, славний, багатий, той не мусить здобувати жіночі серця. Той може перебирати.

Дивно.

Та першого тенора державної опери мало що обходять такі міркування його співучих товаришок.

Він підняв злегка брову на вид усмішки й рум'янця молодшої дами з товариства і знову втопив очі в довгі два ряди квітів на продаж. Жагуче жовті далії вабили своєю нахабною усмішкою. Він доглянув пучок білих ранніх хризантем, що розпустили своє листячко, неначе пір'я.

Згодом доглянув таку саму білу пляму на другій стороні вулиці. Там зупинилася якась ясна (все ясне: лице, волосся, сукня) жінка на краю хідника[14] і розглядалась полохливо вгору та вниз по вулиці.

Таке враження, як би та ясна жінка втікала перед кимось і вагається, куди би краще втікати. За хвилину, озирнувшися ще раз вліво і праворуч, скоренько перебігає вулицю та йде спокійно вже хідником у напрямі входової брами парку. Алєксі може тепер, не повертаючи голови, вгадувати, чому вона має такий страх перед вуличним рухом.

Але ж вона майже ще дитина. Тільки очі, трохи перелякані, придають тому личку поважний вираз. Ясна пані минає поволі ряд кошиків із квітами і, вагаючись, зупиняється перед пучком білих, запірених хризантем. Посміхаючись, бере їх пестливо у руки і, не питаючи про ціну, дає перекупці паперовий гріш. При переході вулиці та сама історія, що передніше. Алєксі того дня зробив кілька спостережень: дитяче личко, багата чужинка і боїться вуличного руху. Алєксі, як кожний великий відомий артист мусить мати свої химери. Останньою химерою (чи тільки химерою?) нашого Алєксі є бажання довідатися щось ближчого про полохливу, з дитячим личком чужинку. Але місто, що має свій театр, завелике, щоби можна в ньому так скоро відшукати людину, ледь запримічену. Багаті чужинки, мабуть, не купують квітів тільки у перекупок.

Одного мрячного пополудня, більш-менш в тому часі, коли артист не мав сумніву, що ясна пані виїхала до своєї батьківщини, побачив, переїжджаючи головною вулицею, як його знайома-незнайома приглядалася виставі з дитячими забавками. Зараз підправив візника, а сам пішов оглядати виставу. Бачив, як її очі блистіли на вид тих прерізних цяцьок, з яким захопленням водила вона тими трохи переляканими очима по чепурненьких голівках лялечок, і перехрестив її в душі з «ясної пані» на «ясне дівчатко».

Налюбувавшись досхочу, пішла вона, задумана, вгоpy хідником, не обдарувавши його навіть півпоглядом. Алєксі не залишилось нічого іншого, як піти вслід за нею. Увійшла у браму одної з новопобудованих вілл старої дільниці міста. Алєксі запам'ятав собі