Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
Вона не відповіла нічого.
Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору...
— Облиште свою гру з Юрієм, Норо... з огляду на нашу «маленьку господиню»...
— Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля... вигідного фотелю? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця.
Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.
Два дні пізніше від'їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася тільки Уляна. Вона кілька днів почувала себе не зовсім здоровою, тому я прощалася з нею в хаті, заборонивши проводжати мене хоч би за ворота.
Я була вже на вулиці, як почула голос Уляни:
— Оксано!..
Мусила зупинитися: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.
— Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся...
— Я... хотіла вас спитати... але не смійтеся з мене, Оксано... Я... хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..
Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.
Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?
1934
24 ГОДИНИ
Ромо, я вдячна тобі, що ти намовив мене на експрес. Від цього ледве помітного, одноманітного колихання наче віднаходять себе мої думки. Думаю: заки заїду додому, лист цей буде вже в дорозі до тебе.
Хочу поговорити з тобою. Хочу витрясти з свого серця все до останньої порошинки, щоб нічого-нічогісінько не перевезти з собою звідти сюди.
Десять літ. Я навмисне вибрала цей рік, як з фото випускників шкіл: 1922— 1932. Випадок хотів (якими капосними бувають іноді сліпі випадки!), щоб щойно в цьому році вдалося мені обманути «органи громадської безпеки» і під фальшивим прізвищем дістати перепустку через кордон на 24 години.
Тепер, коли я знову по цей бік кордону, на своїй прибраній вітчизні-мачусі, думаю, що мій вчинок дуже легкодушний. Адже на випадок, коли б викрилося моє обманство, мого батька в ту мить прогнали б з роботи. Він тільки й улаштувався тут на роботу під тією умовою, що ні він, ні ніхто з його рідні не повертатиметься на Буковину.
Але я так страшенно хотіла тебе бачити. Нічого більше, тільки побачити, діткнутися рукою твого обличчя і пережити свідомість, що це дійсно ти. В перших роках у моїй новій батьківщині здавалося мені, що в твоєму образі зосередилася туга за рідним краєм і юністю і звідси ця нестримна жага. Але згодом, Ромо, згодом я переконалася, що нічого ані нікого не хочу бачити, крім тебе.
Коли я сиділа на вокзалі в Чернівцях, я була така зворушена тим, що за десять літ нічого там не змінилося, що мусила зупинитись, аби звести дух.
Ніякої зміни за десять літ!
Чи ж не була я вправі думати, що час зупинився і я застану все таким, яким покинула? Було заледве 6 вранці. Перед собою мала я цілий день і зустріч з тобою. Навмисно не брала візника, щоб не називати вулиці, щоб не потребувати «кудись» їхати. Я йшла просто перед собою. На ринку зупинилася: на схід і захід, північ і південь маю друзів і знайомих у цьому місті. Та я не хотіла зустрінути нікого, заки не зустрінуся з тобою.
Коли на ратушевім годиннику вибила восьма, я подумала: якщо ти вже встав і вийшов до міста, я можу зустріти тебе ось-ось на вулиці, на розі будь-якого дому.
Я пішла вулицями міста шукати тебе. Сама свідомість, що ти живеш у цьому місті, що, можливо, вже невдовзі стріну тебе, сповнила мене такою радісною, такою безіменною вдячністю до світу, до незнайомих людей, до придорожніх акацій, взагалі до того прегарного ранку, що я насилу стримувала сльози.
Опівдні, коли все ще не зустріла тебе (з моїх 24-х годин залишилося тільки 16), я вирішила — чуєш, Ромо? — зайти до дому твоїх батьків і там дізнатись про тебе.
Я мусила хоч би за ціну своєї дівочої гордості дізнатись, що з тобою, бо з моїх 24-х годин ставало все менше і менше.
Матір твою застала я на терасі дому проти сонця. Вона ледве помітно постаріла, ця тверда жінка.
Мати твоя буцімто й не здивувалася, що побачила мене на порозі свого дому, куди я, «гола-боса», наречена без приданого, ніколи не мала вільного вступу. Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою твоя мати привітала мене. «Як мало мушу я значити вже для її сина, коли вона може так приязно посміхатись до мене! За яку «нешкідливу» вважає вона мене у своїм домі»,— подумала я собі.
І ось тепер починається гра. Мама твоя аж надто добре передбачила, яка причина заставила мене зайти у її дім, але вдає, ніби нічого не помітила. Тільки твоя наймолодша сестра дивиться на мене своїми блискучими від цікавості очима. Вона, ще дитина перед десятьма роками, щось здогадується, пригадує собі трохи з минулого і цікава знати, як і що. Але я почуваю, що вона може допомогти мені. Тільки вона!
З твоєю мамою розбалакуюсь я так весело й свобідно, неначе ніколи й тіні непорозумінь не було поміж мами.
Я зважуюсь на зухвальство й хвалю тебе. Твоя мама забирає і собі слово: хоче показати мені, як далеко ти переріс себе і як далеко відбіг ти від тих, що колись знали тебе і жили з тобою. Я ніби не помічаю виміреного удару. Це для мене жодна несподіванка, успіх її сина,— кажу.
Цього вже не може дарувати мені твоя мама.
Останній тріумф все ж таки припадає мені. Твоя мати прощається зі мною й не запрошує вдруге до свого дому.
І тому я знову почуваюся в цьому домі як твоя наречена. Хоч і небажана, і нелюблена в родині, але твоя наречена, Ромо!
Сестра твоя проводжає мене трохи. За порогом питає мене:
— Ви не бачилися ще з Романом? Може, напишете до нього кілька слів? Я передам. Він зрадіє, як побачить вас.
Ця остання фраза — звичайна чемність добре вихованої
