Незбагненне серце, том 1 - Ірина Вільде
До біса! Хіба їй не належиться трохи світа побачити?
Гей, таж їй усього двадцять шість літ! Що вона теж досі не подумала ніколи про себе! Їй і досі не прийшло ніколи на думку, що ті двадцять шість літ не вічні: пролетять і не схочуть назад вернутись. Не було часу займатись своєю особою, бо хто ж у такому разі займався би домом, дітьми, молочарнею, худобою?
Від ранку до ночі все зайнята, все сторожка, все без дрібки вільного часу, а сама — все на останньому плані. І це має називатися життям?
За сім років її чоловік перший раз подумав, що й вона може зазнати іншої радості, як лише тої, що квочка із двадцяти яєць щасливо вивела двадцять курчат.
Та на Осипа не може вона нарікати. Вона чує ще в вухах, десь аж у самому серці крик, який зчинила його родина, коли довідалася, що він жениться з хворою дівчиною, без зламаного сотика при душі. Вона ніколи не забуде його дбайливості, щоб зберегти її при житті та здоров'ї.
Це все вона дуже добре пам'ятає, але — може, цього замало? Хіба це досить — дати комусь вдосталь хліба й більше не дбати за нього? Чи заспокоєні одні бажання не родять інших, сміливіших?
Коли другого дня рано служба, здивована, що пані нема в кухні, вислала найрозсудливішу з-поміж себе, Гафію, на звіди, та вернулась з дивною вісткою: пані замкнулася у своїй спальні й через двері переказала, що її сильно болить голова і вона рішуче бажає для себе спокою.
Тим часом Уляна стоїть перед дзеркалом і з соромливою цікавістю приглядається собі від голови до ніг.
Ах, ті сукні! Небораки мусять добре простягнути ноги, щоби бодай на три роки дігнати паню Моду. Все ж Уляна вибере з них найкращу, яку можна взяти. Поїздка до Львова не трапляється щодня. Цього не слід забувати!
Годі! Раз хоче вона подумати і про себе. Молочарнею, дітьми, полем займеться Гафія. Чей же не провалиться від цієї зміни світ під землю!
Коли другого дня у відновленім веснянім костюмі, під цікаві, трохи що не заздрі погляди дітей і служби виїжджає Уляна за браму дому, та зітхає з полегшею.
У вагоні сидить Уляна тихо в кутику, зайнята виключно собою і своїми думками. Подорожні інколи бувають такі нахабні: а куди їдете? а звідки їдете? а до кого їдете? Направду, краще не вдаватися з ніким у розмову.
У Львові висідає разом з усіма й разом з юрбою народу спішить до виходу. Почуття колективності робить її певнішою. Ніхто не впізнає, чи вона перший, другий, чи сотий раз приїжджає до Львова. До поїзда, яким приїде Осип, має ще добрих дві години часу. Немає найменшого смислу ждати на нього дві години в задушливій ждальні. Краще огляне бодай здалека місто. Якийсь візник, що відразу відгадав у ній гостю з провінції, пропонує Уляні чемно свої послуги. Вона відмовляється. Воліла б уже трамваєм переїхатися. Але — куди ж вона має їхати?
Іде просто себе, рада своїй пригоді. Бентежить трохи Уляну те, що деякі стрічні всміхаються до неї привітно, як до добре знайомої особи.
Перед великою виставою[9] з жіночою конфекцією[10] зупиняється — отак, ніби від несхочу. Чи кожний перехожий мусить знати, що вона приїхала зі села? Виставова шиба відбиває широко усміхнене лице. Тепер ясно Уляні, чому стрічні мужчини усміхалися до неї. Це ж тільки у відповідь на її безглуздий усміх.
Переходячи попри ресторан, пригадує собі, що вона, властиво, ще нічого сьогодні не їла. Вагається хвилину: могла б вступити на перекуску.
І раптом пригадує собі, що вона ще ніколи не була сама в ресторані. Вже краще почекає на Осипа — й з'їдять обід разом, як повинно бути. Могла б ще спізнитись до поїзда.
На двірець приходить Уляна вчасно. Це добре. У ждальні застає вже Уляна якусь жінку з дитиною (це приводить її на думку, що Влодко й Ніночка повинні вже своє молочко пити в цій порі), двох євреїв, якусь гімназистку й якогось молодого чоловіка.
Цей останній на півхвилини скоріше входить до середини, ніж вона.
— Вибачте,— обертається він до Уляни.
— Нічого,— відповідає вона весело й, збентежена, поважніє: якісь особливі очі. «Такого лиця,— промайнуло Уляні в думці,— не зустрінете на кожнім кроці, навіть у Львові».
Жінка з дитиною підходить до порт'єра[11].
— Чи не спізнився часом поїзд?
— Так, невеличке спізнення.
— Поїзд спізнився,— звертається молодий чоловік до Уляни, хоча цю відповідь порт'єра чула вся ждальня. Уляна притакує головою. Особливі очі хвилину зупиняються на Уляні, а потім вертаються до мутної шиби вхідних дверей.
Порт'єр з грюкотом відчиняє двері на обі половини. Знак, що поїзд заїжджає. Уляна насторожується: як зустріне її Осип? Що скаже? В них так часто враження перших слів при привітанні рішало про настрій цілого дня, часом навіть і тижня. Уляна присувається ближче до дверей. Незнайомий з особливими очима стає собі збоку. Уляна, не дивлячись в його сторону, відчуває, як він стежить за нею. Не має сумніву, що він цікавий, кого вона вітатиме.
Наплив пасажирів щораз меншає у дверях. Вже тільки двох чи трьох добігає до виходу, а Осипа ще й досі не видно. Як це можливо? Уляна збентежена, перелякано оглядається на всі боки. Хіба що переочила? Але ж це неможливо! Вона добре дивилася. В такому разі?
Незнайомий, співчутливо посміхаючись, підходить до Уляни:
— Не приїхали наші. Моя мама так рідко виїжджає куди зі Львова, що, не привчена до подорожі, мусила спізнитися на поїзд... Ви, певно, судженого чекали? — питає просто, без тіні зухвальства принагідного знайомого. Уляні мимохіть вдаряє кров до голови: насмішка чи незручний комплімент?
— Виходить, я вгадав,— пояснює собі незнайомий її збентеження. Тепер Уляна вірить уже, що він, називаючи її судженою, думав щиро.
— О, так,— каже сміливо,— ви вгадали. Я дійсно судженого чекала... Ми умовилися стрінутись тут, у Львові, й оце він не приїхав. Не можете мені сказати, коли приїжджає найближчий поїзд із Нараєва?
— Прошу
