Остерігайтеся котів - Жиль Легардіньє

Ідучи до ліцею, я раділа, коли сусідський собака грався в садку: якщо зранку буде контрольна робота, я отримаю гарну оцінку. А якщо він дозволить себе погладити крізь паркан, у мене буде більше ніж п’ятнадцять із двадцяти. Його звали Кляфуті, і він був моїм щасливим талісманом дорогою в школу. Дурниці. Тут не знаю, кого мені треба погладити на удачу. Можна спробувати Ванессу, але я вже бачу, що, коли доторкнуся до її голови зі словами: «Гарний песик», — вона мене поб'є… Я повільно запаковувала яблучний пиріг, щоб Ванесса обслужила жінку, яка стоїть перед Ріком. Якщо все вдасться, то я займуся ним, і це означатиме, що ми кохатимемо одне одного все життя. Ванесса йде за замовленням. Я зволікаю, зав'язуючи вузол на коробці. Як дитина в дитсадку, яка зав'язує шнурки. Я навіть так само затягую петельку. Ванесса повертається й займається жінкою. Вийшло. Підводжу погляд — і тут Рік упізнає мене. Я навіть можу сказати, що мені вдалося його здивувати. Він остовпів, як Альфред Нобель зі своїм динамітом.

— Добрий день, Ріку.

Він щось пробурмотів собі під ніс. Я б ніколи в таке не повірила.

— Ти казала, що працюєш у центральному відділенні «Креді Комерсьяль»…

— Я тут лише сьогодні зранку, щоб спробувати, чи підходжу на роль продавця.

У нього розгублений вираз обличчя. Тоді він веде далі:

— Це в тебе слід просити те, що я хочу придбати?

«Так, Ріку, проси в мене все, що забажаєш».

— Я тут для тебе, тобто для цього.

— Тоді півхлібини та дві піци, що залишилися.

«Більше не хочеш китайської кухні?»

Запаковуючи, я запитую так, наче нічого не сталося:

— Ти бігав сьогодні зранку?

— Ні, я вчора пізно ліг спати, мав дещо зробити.

«З ким? Не з якоюсь дівчиною, сподіваюся. І дві піци — це для двох осіб на один раз чи для тебе одного на два?»

Він дивиться на мене. І раптом каже:

— Ти не проти, щоб ми повечеряли якось разом?

Я зараз зомлію. Страшна втома, різні види хліба, маленькі забаганки клієнтів, злісний погляд Ванесси, ця божевільна мадам Крустатоф, яка вагається дві години, перш ніж вибрати шматок пирога, — і раптом заходить один і запрошує мене на вечерю. Я злегка спираюся на вітрину й намагаюся відповісти йому так, наче його слова не справили на мене жодного враження:

— Залюбки, але запрошую я. Приготую щось просте. Добре?

— Згода. Скажімо, у п’ятницю ввечері?

Я вдаю, що замислилась, нехай думає, що я страшно зайнята.

— Мабуть, мені підійде.

— Чудово.

Утома випарувалася. Ноги більше не болять. Я знову вмію рахувати до трьох. Тарталетки з вишнею мене вже не лякають. Ніщо не може стати мені на заваді. Я щаслива.

25

Час спливає, як вода. Я ще не встигла відійти від ранку в пекарні, як потрібно було повертатися в банк. Мене цікавить єдине питання: що я тут роблю? Моя бабуся мала рацію, коли казала: «Щодня життя нам дає маленькі уроки». Вона була джерелом афоризмів. Для будь-якої ситуації в неї завжди були напоготові прислів'я чи фраза, сповнена повчального змісту, що може спантеличити. Я не дуже добре знала дідуся — він помер, коли мені було вісім років, — але пригадую, як одного разу він ледь не накинувся на бабусю. Він зазнав аварії на своєму новому автомобілі, розбив його вщент, а вона вилила на дідуся цілу діжку своєї життєвої мудрості: «Усі залишилися живі», «Одну втратив — десять знайдеш» і «Та це менша біда, ніж коли нема чого їсти на весіллі» — мовляв, афганське прислів’я… Вона обдарувала його своїми висловами й навіть не відірвала погляду від моркви, яку чистила. Дідусь тоді разів із десять змінився на виду. Тож, незважаючи на її характер, мені було б цікаво знати її думку про ситуацію в банку.

Жеральдін у кабінеті Мортаня, звідти долинають сміх, веселощі і, здається, навіть звук поцілунків. Знаю, що любов зла, але все ж. Можна знайти елегантніший спосіб зізнатися в почуттях, ніж дати комусь ляпаса, особливо коли атакує жінка. Розмірковуючи над цим, я розумію, що котам також до вподоби цей метод. Тут є де буяти уяві. У п’ятницю, коли прийде Рік, я впаду на нього з шафи, а тоді вперіщу бейсбольною битою. Віддухопелю, зламаю руку, вирву жмут волосся і роздряпаю його красиву фізіономію до крові. Після цього ми будемо обожнювати одне одного. Життя таке просте, коли нарешті збагнеш, як усе влаштовано…

Це дурниця, але мені бракує запаху хліба. Уже два дні, епізод за епізодом, я знову проживаю цей ранок, вітаюся з клієнтами, бачу мадам Бержеро. Зваживши всі «за» і «проти», вважаю, що працювати з нею не так уже й погано.

Дзвонить мій телефон. Піднімаю слухавку. Це Мортань. Я ледь-ледь відхиляюся й бачу, як він розмовляє зі мною за кілька метрів, із сусіднього кабінету. Я краще чую його голос наживо, ніж по телефону. Прогрес — це чудово.

— Жулі, ви можете зайти до мене? Будь ласка.

Неймовірно, дивовижно, справжнє чудо! Відколи я тут працюю, уперше він попросив ввічливо, люб'язно й без помилок. Моя темна сторона підказує мені відповісти, що я зараз подивлюся в записник, чи нема в мене зустрічі, але втручається совість.

— Уже йду, мсьє.

Що він хоче мені сказати?

— Прошу, сідайте, Жулі.

Я сідаю. На ньому навіть не було краватки цього ранку. Чи його пограбували, чи це Жеральдін, наче кішка, зірвала її з нього?

— Жеральдін повідомила мені, що ви хочете звільнитися.

«Зрадниця! Клянуся, коли вона проходитиме тамбуром на вході, я впущу паралізуючий газ. Як вона могла! Я ж попросила зберігати таємницю…»

— Не буду приховувати, це неприємна новина для мене. Ви гідний працівник…

«Жалюгідний тарган, ти наважуєшся робити цей лицемірний комплімент після того, як принизив мене на співбесіді менше ніж місяць тому!»

— …Але я поважаю ваш вибір. Ми про це багато говорили з Жеральдін…

«Прошу вас, мені знадобиться апарат штучного дихання, тому що вже не стає повітря. Я цілком серйозно».

— …Вона переконала мене зменшити термін обов’язкового відпрацювання після повідомлення про звільнення за рахунок вашої щорічної відпустки. Ми не будемо вас затримувати на ці кілька днів! Можете бути певні: я напишу позитивну характеристику у відділ